Мешканка Петропавлівки за свої 73 роки надовго не покидала рідний дім. Валентину Іванівну не змусили поїхати навіть розриви снарядів. Іноді їй доводилося ночувати у підвалі, але рятували сини та велика родина.
Я народилася і все життя прожила у Петропавлівці. Під час війни нікуди не виїжджала. Чоловік у мене помер ще 1975 року, коли синам по три роки було, вони близнюки. Я сама їх виховувала. Школу закінчили, в училищі навчалися, до армії випроводила, одружила їх. Нині їм по п'ятдесят. Вже й онуки, й правнуки є.
Коли почали стріляти, ми злякалися, а потім дізналися, що почалася війна. Будинок мій не постраждав, але часто доводилося сидіти в підвалі, й ночували там саме.
Життя, звісно, змінилося. Влітку ще куди не йшло, а ось узимку складніше. І дрова дорогі, й газ дорогий. Дуже все подорожчало. Син працює у радгоспі, за рахунок цього й живемо. Хоч якусь качку тримаємо, отримуємо зерно, б'ємо олію пісну. Так і живемо. Була корова, зараз уже здоров'я немає, корову продала.
Хочеться, щоби люди мирно жили, як раніше. Ось дівчиськом я була, всі дружили, всі свята відзначали, і пісні співали, а зараз цього немає. Люди всі насторожені. Кожен переживає та боїться.
.png "Імена")
