Валентина Пеліпас перед війною вийшла на пенсію та мріяла про прогулянки в парку та заслужений відпочинок. Натомість на жінку обрушився шквал бід і раптовий переїзд. Наразі повернутися додому не може, там немає опалення і часто пропадає електрика. Однак вона вірить, що настане той день, коли зможе спокійно жити у власній квартирі, а п'ятирічна онука не побачить жахів війни.
Перед війною я щойно на пенсію вийшла. Так рада була, думаю, зможу працювати – значить, працюватиму, не зможу – житиму на пенсію. Мріяла, що схожу до магазину, парком пройдусь, пройдуся на свіжому повітрі, повернуся додому, відпочину і знову пройдуся. 2008 року у мене діагностували онкологію. Я встигла ще в Донецьку прооперуватися тричі, а 2014-го довелося їхати з дому. Ось уже тут восьмий рік.
2014-го як почали з «Градів» стріляти, страшно стало. Летіли такі червоні кулі. Думаю, Господи, бодай до ранку дожити, тому що там неможливо стало. Ми скоріше документи схопили, деякі речі й втекли.
Спочатку в занедбаних будиночках ховалися, аби подалі від цієї стрілянини. Потім почали шукати помешкання. Нині у Кураховому живемо. Спочатку у мене була кімнатка в Будинку ветеранів, а потім орендувати почала, тому що хворію, і мені краще жити окремо. Донька із онукою теж недалеко живуть.
Повернутися назад до Красногорівки не можна. У нас були вікна побиті, але їх, дякую, вставили. Але постраждав балкон та опалення немає. Вода з крана біжить лише технічна, а світло – невідомо, чи буде чи ні.
Я іноді приїжджаю додому, хоч провідаю, помию, поприбираю, порядок наведу, закрию та їду.
У мене мрія одна – щоб був спокій, мир та повернутися додому. Моїй онуці всього п'ять років, хочу, щоб вона не бачила війни й пожила.
.png "Імена")
