Катерина Харченко

Чернівецький філософсько-правовий ліцей №2, 10-А. 

ПІБ учителя, який надихнув на написання есе: Іванчук Галина Василівна.

Моя Україна майбутнього

Якою буде Україна, коли закінчиться війна? Якою вона повинна бути? Чи буде взагалі? 

У тому, що після стількох століть поневірянь і багатьох спроб відновлення та захисту державності наша країна все ж існуватиме, сумнівів нема. Але якою буде ця держава?

Ситуація, що складається в Україні, сумна. У час, коли треба бути найбільш згуртованими, країну зсередини роз’їдають, руйнують, вбивають суперечки. Ми постійно ділимось на табори. Одні звинувачують – інші захищають. Одні будують, інші – критикують. Одні залишають здоров’я і життя в зоні активних бойових дій – інші розпалюють мовні й релігійні конфлікти. Ми тонемо в трясовині зручних аргументів для бездіяльності й пасивних позицій “охоронців справедливості”. 

Але ж колись (вірю, що скоро) війна закінчиться. З чим ми залишимось тоді? З результатами нашої щоденної діяльності чи байдужості - і тільки. Шок і біль від усвідомлення кількості неврятованих, мабуть, швидко зникнуть, як це відбувається завжди. Нам доведеться діяти. Хоч упевнена, що не треба чекати  кращих часів. Маємо творити нову Україну, де відбуваються активні дії  не “колись”, у зручний момент, а вже сьогодні. Іти до перемоги треба впевнено й рішуче! 

«Що я роблю для миру?» – найважливіше питання, яке має ставити собі кожен свідомий громадянин щодня. Навіть дрібниці мають значення. Не важливо, що саме ми робимо: репост збору коштів, плакати для виходу на мітинг чи щось посильне для підвищення рівня благоустрою міста. Останнє особливо стосується закладів освіти і їхніх учнів. Можливостей для самореалізації багато. Зокрема, існують грантові програми і соціальні ініціативи, які дають можливість реалізувати творчі задуми небайдужих. В одній з них бере участь і мій ліцей (третій за останні два роки – така вже доля внутрішньо переміщеної особи). 

Після  переїзду до Чернівців сталось так, що я майже занедбала одне зі своїх хобі – фотографію, тому неймовірно зраділа, коли моя вчителька запропонувала взяти участь у конкурсі бізнес-ідей. Ми того ж дня почали розробку проєкту,  мета якого полягає в створенні артпростору на базі  нашого навчального закладу, що охоплюватиме п’ять різних за тематикою фотозон з доступними цінами і даватиме можливість організовувати творчі зустрічі й майстер-класи фотографів-аматорів (у тому числі й учнів ліцею і їх батьків) задля обміну досвідом. Для втілення задуму ми плануємо задіяти приміщення четвертого поверху, які давно не використовуються через зменшення кількості учнів у нашому закладі освіти. Їх доведеться відремонтувати й оформити.

Не заперечую, що в когось може виникнути питання про доречність цього задуму. Мовляв, навіщо нам у воєнний час фотографи й артпростір? Плели б ліпше сітки чи проводили благодійні ярмарки…

З такою думкою я категорично не погоджуюсь. Чому? Хоча б тому що сам процес облаштування мистецького простору може допомогти відволіктись від навколишніх подій, спрямувати свої сили й переживання у створення чогось нового й особливого. Та й сама суть цього проєкту для мене виступає своєрідною метафорою: ми працюємо, переробляємо старе, щоб на його місці творити щось свіже й красиве. Крім того, до процесу зможе долучитись кожен охочий. Як на мене, найкраще, що можна зробити для молоді, – це залучати до спільної праці, тим більше творчої.

Давньоримський імператор Марк Аврелій заповідав: «Мрійте про велике. Лише великі мрії здатні вразити людські душі», а італійський митець Мікеланджело Буонарроті щодня просив у Бога мрію, яка перевершила б його фізичні можливості.

Я вірю, що українці стануть на стежку світлого і справді щасливого майбутнього лише тоді, коли спільно мріятимуть про одне – мир і незалежність. Для цього маємо вчитися творити, а не руйнувати. За нашими плечами тернистий шлях до свободи, який ми вже пройшли. Може, нам доведеться подолати ще важчі випробування, але точно знаю, що це нам під силу, бо я, як і мільйони українців, мрію жити у вільній і мирній Україні!