Щоденник війни: "Мабуть, так виглядає мить абсолютного кінця світу"

2-й день війни
Мене вже не лякають вибухи. Ми біля Ірпіня зараз й тут бої посилюються щогодини. Лише заливає гнів. А ще більше – неймовірна любов до нашої армії й народу.

Кілька годин сну й снився Зміїний й його герої. Я була там в ранні 90-ті як журналіст RFE/RL, коли українські дипломати роками билися за нього. Й відбили тоді. Вчора не здалися наші військові герої. Й так буде навіки.

Й як швидко дорослішають наші діти. Донька вчора сказала, що сенс лише в боротьбі за свою землю й фото героїв тепер найважливіше за всі сторіз всіх інста світу.

3-й день війни

Про брата.

Валерію Бевзюку, моєму двоюрідному братові, 57 років. Він колишній військовий, як й його батько, який був замполітом Київського військового округу. Тобто воєнна справа у нього в крові. Сам Валерій був керівником військкомату Шевченківського району Києва. Але в 2009 році пішов з військової служби й зайнявся підприємництвом. Не буду пояснювати, чому. Всі знаємо, як оплачували тоді роботу військових. На жаль.

Він витягнув мене 24 лютого, в перший день війни, до себе на дачу в Красне (Михайлівська Рубежівка, поблизу Ірпіня). По факту з 24 лютого в його дачній садибі опинилося 13 людей. На довгих й страшних 13 днів.

Брату Валерію Бевзюку відпочатку було з нами непросто.

1. Жіноча нерівність: 10 жінок й 3 чоловіків. Відверто, всі ми жінки з примхами й витребеньками. Сильними примхами, різноманітними витребеньками й ще дуже великими забаганками комфорту.

А один із трьох чоловіків - Ярослав (друг моєї Соломії), після нещодавньої складної операції внаслідок автоаварії.

Вже на третій день війни, місцеве активне чоловіцтво дачного селища Красне довірило Валерію сформувати місцеву самооборону. Досвід військового був терміново потрібен всім нам.

З 26 лютого мій брат керує місцевою самообороною, координує дві сусідніх самооборони з дачних кооперативів, співпрацює в координаціі з ЗСУ, вирішує купу побутових питань селища й ще працює дипломатом-миротворцем в домашньому нашому таборі.

Бо без нього - суцільна Кайдашева сім‘я відбувається. Й навіть мій політичний й дипломатичний й комунікаційний досвід тут до лампочки. Але для нього найважливіша все ж таки дачна самооборона.

Валерій сформував 9 загонів по 5-6 людей для цілодобового чергування. Така собі маленька наша дачна армія, яка нас береже. Створив окрему групу чоловіків, які мали зброю. Хоча на 5-й день війни ім довелося пристрілюватися, тому що ця зброя мало колись у когось стріляла, хіба що у декого на полюванні.

З 27 лютого я почала допомагати брату не лише у розрулюванні наших «кайдашівських побутово-хатніх» проблем, але й вести записи чергування самоборонівців, й готувати, й проводити вранішні та вечірні збори самооборони й окремо громади. А згодом – й силової групи.

Коротше кажучи, досвід пресс-служби Президента України по повній знадобився в дачному селищі Красне для самооборони під час окупації. Тепер я на своєму досвіді знаю, що таке «тримати бойовий дух».

Ми з братом, як могли, збирали інфо для вранішніх «політінформацій - брифінгів» громади. У літніх людей зв’язку не було в телефонах з перших днів війни. А після бомбардування Київської телевежі телебачення й радіо зникло у переважної більшості наших дачників. Тому інформація була всім нам потрібна як повітря.

Ніколи не забуду емоції дачників, коли я читала ім щоденні втрати ворога. Очі чоловіків, які нещодавно були просто дачниками, колишніми міністрами чи високочолими чиновниками, обличчя їхніх синів й онуків, погляди юнаків (про них якось напишу окремо, тому що гламурні колись мажори в модних прикидах й брендових мештах одномоментно ставали, на наших очах, месниками-орлами-героями).

Я зберегла наш зошит чергувань й як тільки узгоджу з усіма авторські права - все опублікую. Всі імена й прізвища нашої дачної армії.

Я зрозуміло, найбільше пишалася своїм братом. Він був в своїй стихії 24/7 оборони, охорони, керування, мобілізації, порятунку. У нього було друге-третє-четверте й бог зна скільки ще додаткових дихань й сил. Він не спав від слова зовсім. Всі свої три попередні інфаркти забув абсолютно й працював, працював, працював.

Два рази гримнув на мене, коли у мене не писали ручки-олівці під час снігопаду (а на мене не можна гримати - бо я посилаю одразу тих, хто намагається це зробити, далі російського корабля). А тоді мені навіть це сподобалося й було потрібно для мобілізації.

Коротше – мій герой й герой села.

За збігом, 9 днів після порятунку йому в чаті села всі досі дякують. А він сьогодні (17 березня) нашим дачникам в чаті написав наступне:

«Друзі! Слава Україні! Годину назад спілкувався з нашим черговим Андрієм і Керівником 2-і опергрупи Юріем:

1) всі хто залишився - живі;

2) справа/зліва від нас ідуть бої, Наші Герої жарять рашистьску наволоч (русня горить так, що неба не видно ).

Ми женемо тварюк з нашої землі на концерт до Фашиста-Кабзяна!

3) по моїм даним, завдяки нашій спільній роботі (чергуванням, патрулюванням і деякій іншій роботі) було знищено мінімум три колони русофашистськоі мерзоти! Величезна дяка і шана всім вам!

Друзі! Наша спільна робота в самообороні:

1) зберегла життя всім нам і нашим сім’ям;

2) ми підтримали всіх, хто потребував їжі;

3) ми організували тилове (зарядка телефонів, ремонт і запуск безоагрегатів, забезпечення водою, забезпечення пальним електрогенераторів) і медичне (допомога пораненим і хворим) забезпечення!

Ми навіть змогли організувати спільне Богослужіння !

Я пишаюсь тим, що в цій тяжкій ситуації мав честь, за Вашим дорученням, очолити Нашу самооборону!

Дякую всім і кожному особисто за підтримку і довіру! Відчувати себе Вашою частиною величезна Сила і Годість за нашу Україну ! За кожного Українця, незалежно від Національності! Україна понад усе! Смерть рашистським окупантам!!! І зрадникам, і колаборантам!!!

Ще 27-го лютого мені передавали вітання від мразі-кадирова (зараз вже можу про це сказати). На жаль, хтось свідомо чи ні, зливав інфу про нашу роботу ворогу.

Оцінюю ці погрози, як Найвищу оцінку Нашої спільної роботи, бо одна із знищених колон була їхня, надіюся, я дохідливо пояснив тим, хто зараз поширює брехливу інформацію про те, що ми «гралися у войнушку».

Ні, друзі! Ми були втягнуті у війну і ніхто нашої згоди на це не питав! Ми всі так чи інакше воювали з ворогом, як могли, в тій конкретній обстановці, в той конкретний період!

Ще раз Всім Шана і Подяка!

Все буде Україна!

6-й день війни

6-й день війни, 3-й день нашої дачної самооборони, яку очолив мій брат Валерій Бевзюк, 2-й день, як з ним ходжу я.

Ходжу як адьютант – прес-секретар-помічниця. А по суті – нова професія війни «просто поруч». «Просто поруч й разом» сини з своіми батьками. Хтось разом в одному загоні. Хтось разом, бо разом з дитинства.

А з свого дитинства я дуже люблю роман Еріха Марії Ремарка «Три товариша». Книга німецького письменнника, який належить до так званого «втраченого покоління». Книга про дружбу, справжню-справжню дружбу й любов під час й після першої світової війни.

Я рідко перечитую книги або передивляюсь фільми. «Три товариши» – виняток. Тричі перечитувала з дитинства. Передивилася три екранізації цього роману (жодна не стала улюбленою). Зато виставу «Три товариши» нашого Національного драматичного ім. Івана Франка дуже люблю. Там й Євген Ніщук й Остап Ступка, й веде виставу Марія Савка. Тричі з 2014 року ходила й кожного разу постемоція жила зі много довго-довго. Місяцями, можливо. Після перемоги обов‘язково піду знову.

Й тепер у мене є мої герої «три товариши». Три товариши нашої самооборони з’явилися з першого дня її створення. Їх не можна було не помітити. Красені в самому цвіті юначості. Три таких різних й таких подібних в своїй енергійності й активності.

На фото:

Ліворуч – Ілля Гнатюк. Посередені – Дмитро Остапенко. Праворуч – Гліб Остапенко

Гліб та Дмитро двоюрідні брати. Гліб та Дмитро - онуки колишнього міністра культури України Дмитра Остапенка.

Дмитро Іванович Остапенко був міністром культури і мистецтв України (з 25 вересня 1995 по 4 серпня 1999 рр.) з 1999 року й нині – генеральний директор Національної філармонії України.

Про синів Дмитра Остапенка напишу пізніше. Сьогодні – про онуків й їхнього друга Іллю.

Гліб Остапенко викликав увагу всіх самоборонівців до себе й одразу. Високий, з точеним мармурового кольору обличчям, з вишуканими аристократичними манерами в усьому - від розмови до поведінки, від слів до справ. Його погляд чи то з голлівудських фільмів, чи то з гарвардських кафедр.

Такий стильний образ з фільмів про матрицю й про срібний вік водночас. Поль Елюар чи Анре Бретон разом з Neo могли б попроситися до нього в друзі в фб, якби поети дожили до наших днів, а Neo не був лише кіношним. Чимось подібні вони на Гліба.

А ще Гліб ходив на збори громади й на чергування самооборони перші дні в такому красивому капелюсі, що можна було в сам капелюх закохатися, не кажучи вже про Гліба.

Навіть перші дні самооборони його так й називали «красунчик в капелюсі».

Це вже після втечі з окупації я дізналася від його мами Наталії, що Гліб Остапенко студент 2 курсу НаУКМА, майбутній політолог. З першого дня війни проводить свій власний аналіз історичних та політичних подій.

Дмитро Остапенко як юркий вужик. Швидкий, меткий, з бісиками в очах. З бажанням вже бігти, бігти, бігти й душити руками ворогів. Нестримний й рішучий. Що в умовах окупації, м‘яко кажучи, було небезпечно.

Ілля Гнатюк. Їхній друг з дитинства. Такого раннього дитинства, що ніхто з цих трьох й не зміг згадати чи то з 5 років вони дружать, чи то з 7.

Він прийшов спочатку з батьком. В перший же день, коли основна маса дачників ще сиділа по підвалах, а на перші збори прийшли лише декілька чоловіків. Й Ілля.

Як з картин да Вінчі. Писаний-мальований хлопчик (як говорять в центрально-українських селах). А я б сказала, юнак майбутнього. Подібний на батька. Обидва вселяли спокій, й доброту, й впевненість лише самою своєю присутністю в самообороні. Не кажучи вже про їхні дії та звитяги. Допомагали 24/7 всім й далі за межі нашого села.

Ілля на моє прохання написав про себе так: «Війна почалась на четвертий день після мого 19-того дня народження. Дуже добре запам’ятав свій день народження у часи Революції Гідності. 20/02/2014.

Навчаюсь на 2 курсі в КНЕУ. З хлопцями знайомий вже +-11років (точно не згадаю). У Красному з самого початку життя й нікому його не віддам».

Три товариші несли охорону по 4 години вночі або вдень, самовільно ходили в розвідку, затримували ДРГ, ловили мародерів, допомагали з усіма проблемними побутовими питаннями села, які валилися й збільшувалися багатократно щодня.

Тричі за 13 днів ім аплодувала не лише вся громада дачного селища, але й вся самооборона.

За що – розкажу в книзі й після війни. Повірте, викликати аплодисменти у чоловіків з самооборони було непросто. Три товариші змогли тричі. Порода!!!

Мій брат Валерій Бевзюк, керівник самооборони, про них сказав: «Безстрашні, відповідальні, дисципліновані хлопці, які сміливо і в той ще час дуже зважено виконували поставленні завдання, до речі, всі троє! Саме таких чоловіків я би хотів бачити поряд з нашими доньками». Це брат сказав про свою доньку й мою.

А дівчата таки захоплювалися цією трійцею, й ночами, під безперервні звуки канонад, шепотіли-теревенили про цих наших героїв. Соломія, коли це прочитає, мене насварить.

Але так було в цей 6-й день війни.

Й сказати величезне дякую батькам цих трьох товаришів-красенів самооборони с.Красне (Михайлівська Рубежівка) так хочеться. Особливо мені хочеться сказати мамам їхнім слова подяки за синів. Й обійняти їх за плечі.

7-й день війни
Якщо ми раніше вміли ненавидіти ворога, так то ми лише вчилися. Сьогодні, на 7 день війни, ненависть до ворога й водночас любов до своєї землі не має меж. Наше коріння ожило. Наші крила - та їх видно на все небо й всі постять ці фото.

Я дивлюся щодня в очі юних хлопчиків, які тримають зброю. Й ці очі метал. Я дивлюся на зігнутих старців, а вони всміхаються в свої вуса, бо точно більше знають про все це сьогоднішнє, а ми іх так мало слухали раніше. Вибачте, шепочу я.

Жінки, гасають з палаючими очима й окрім своїх побутових справ «зварити три страви з сокири», а вони на мішленівську зірку, вигадують космічні плани доставок, комунікацій, мобілізацій, допомоги й перемоги.

Малеча рветься в бій, стала ідеально слухняною, прислуховується до нашого дихання й розбирається у видах озброєнь.

Ми всі забули про зручності життя й це стало зовсім неважливо. Без світла, тепла, часто зв‘язку (хоча хвала нашим мобільним операторам й держзв‘язку). Без води, дехто вже без продуктів.

Сьогодні донька сказала, що вона не боїться вибухів, пострілів, свисту «сушек» чи двигтіння «кашек», які літають над головою. Вона боїться побачити зблизька рани рідного Києва й всіх інших наших міст й містечок. Але вона готова голими руками розбирати кожен камінець для відбудови.

8-й день війни

Нашому котові Дюшесу 20 років. Соломія виросла з ним. Рожевий персик з білою обводкою довкола очей. Волелюбний й вреднуватий. Переконаний, що його обов’язок обдерти мені ноги, якщо він не вчасно погодований. Може навіть сперечатися, якщо чимось грубо незадоволений. Спати має виключно на подушці. Якщо подушки, не дай бог, немає, спати не будете ви. Рулади будуть такі, що можна подумати, що це гієна якась або пожежна сирена.

Думки лишити його вдома 24 лютого, в перший день війни, виникнути не могло, від слова ніколи. Ледь знайшли його переноску. За 20 років життя може тричі він подорожував в ній й то на кілька годин. Ненавидить він це діло. З квартири він нікуди ніколи не виходив. А тут прийшла війна! Соля запхала його в переноску й він поіхав з нами до мого брата на дачу. Поволав типу жалібно в автівці дорогою на дачу й заснув.

Матюкнувся, коли побачив, що він подорожує разом з хом‘яком Біброю (дружбан Соліного друга Яріка). Матюкнувся ще раз огидно й водночас образливо, коли зрозумів, що на дачі в будинку є ще кішка - сфінкс Розочка й собака Монічка. Але в першу ж ніч після перших обстрілів вот это вот всьо пансько розбещене в нашого кота зникло, як ніби не було.

Три дні він не рухався з місця. Він не їв, не пив. Традиційно крикливий, він не зронив ні звука. Він акуратно сидів в позі сфінкса на краю ліжка. Вночі лягав між мною й Соломією й зігрівав нас. Він був не наляканий. Він був не тривожний. Він був спокійний!!!

Ми навіть почали називати його охоронцем. Так поважно й впевнено він себе поводив.

Коли ми дзвонили додому, розповіли Андрію, які тотальні зміни відбулися з котом за перші дні війни, він пояснив нам: «Ну, він же хлопчик, зброю тримати не вміє, от й старається як може».

9-й день війни.

Всі знайшли своє місце в нашій місцевій самообороні й окупації. 9 груп чергових з цілодобового чергування. Окрема група чергування на КП. Лікар й його помічники.

Пошук ліків будинками й розподіл їх на половинки для найбільш стражденних. Деякі історії хвороб я вже знаю напам’ять.

Наш обраний завхоз (або зам по тилу) щонайменше кум Корольова або щонайбільше родич Сікорського. Коли він на 2 години вдень (з 13 до 15) запускає свій газовий генератор, то встигає зарядити до 60 телефонів одномоментно, наповнити тару водою для 50-70 людей. Щоб все це зробити, вдома в себе він зформував команду з доньок й зробив панно з розеток й перехідників.

Дмитро з розбитими менісками й травмами ніг щодня обходить весь дачний кооператив три рази й кожному будинку ремонтує-ладнає-радить купу побутових питань за відсутності електрики, зв‘язку, газу, тепла й неготовності багатьох мешканців до довготривалого виживання тут. Так за його черговою порадою лід на озері став порятунком для танучоі в непрацюючих холодильниках заморозки, а сонячні ліхтарі з клумб запрацювали для нічної варти.

Наш домашній табір з 13 людей пройшов чергову психологічну хвилю адаптації до жорстких умов. Не обійшлось без сварок невістки-свекрухи й криків на кухні. Але система виживання й завантаженість всіх (навіть наших 80-річних бабусь) завданнями на день все швидко замирює.

Воду носимо за пару кілометрів від дому. Переважно це я з трьома нашими підлітками. Соломія й її двоє друзів Ніка й Ярік. Не питайте мене, як вони опинилися з нами. Моя невіра у початок війни й їхній юнацький авантюризм.

Соля допомагає на кухні й може залізти на дах для ремонту антени, або таскати цеглу для швидколіплення плити на випадок відсутності газу. Діма (юридичний директор Епіцентру) й Ярік (креативний директор й фотограф модного дому Лілі Пустовит) несуть варту в день з 12:30 до 15:30.

У кожного з нас 13-ти в одному будинку свої етапи перепрошивки та перезавантаження психіки на воєнні умови.

10-й день війни

30 танків й 29 бронемашин зайшли в наш дачний закуток. Хаотично носилися вулицями й зупинилися біля водосховища й дамби. Наша самооборона попередила всіх й всі були готові. На ранок ці тварини поповзли в бік Бучі.

Український прапор не зачепили. Окопи не нарили. Нашого полковника - керівника, а по життю мого двоюрідного брата Валерія ох як це потішило.

Я бігла за ним хвостиком й вчилася на ходу читати, де сліди від гусениць танків чи бронетранспортерів.

Після щоденних зборів нашої громади жінки розповідали про свої діалоги з орками.

Діалог 1. Троє орків зайшли в найближчий до дамби будинок. Просили води й їжу.

– Мы не трогаем мирное население.

– Так чому ви проти нас воюєте?

– Потому что, если мы не будем выполнять приказы наших командиров, нас расстреляют сразу. У нас командир – кадыровец.

Бабуся дала їм води й прокляла до 10 коліна.

Діалог 2. Шастали орки вулицями. Зайшли до медсестри Лариси.

В будинку 6 літніх людей й 28 місцевих котів. Вона одна годувальниця на всіх. Придушити одразу вбивць не наважилася.

– Ну, от чого ви вбиваєте?

– Мы с Дальнего Востока. Нас морально давно убил путин. Мне 21 год. Если не буду воевать, меня и мою маму убьют дома.

– У нас теплий підвал. Я медик. Склали зброю ось тут мені під ноги й я врятую тобі життя. Сховаю й прогодую. Будеш в теплі й захисті, як всі наші 28 котів. Зроби це. Врятуй свій рід.

Не наважилося це створіння. Медсестра Лара щиро не могла зрозуміти, чому й як в 21 столітті може бути така тупа голова в молодого хлопця з далекого, блін, сходу.

11-й день війни

Як мало часу на записи.

Сьогодні донька Соломія з друзями Яріком й Нікою чистила каналізацію (тому що ми вже за межею екологічної катастрофи). Інна Байдюк (дружина друга мого брата, вони родиною також тут з нами) зняла відео «три мажори-ассинізатри».

Діти з західною освітою й креативними професіями, розбалувані щасливим мирним життям й батьками пройшли за 20 хвилин всі стадії супротиву цій своїй справі. Спочатку категорично відмовилися від виконання поставленої нашим полковником-братом задачі. Потім його командний військовий голос підняв їхні попи й волю. Й вперед! До каналізації.

Дорослі чоловіки Дмитро Байдюк (друг дитинства брата) й Валерій Бевзюк (мій двоюрідний брат) таки почистили каналізацію. Підлітки мали витягти шланг й його почистити.

Світло ліхтаря можна було користувати лише приглушене, працювати довелося ім в напівтемряві. Часу на виконання завдання не більше години.

Воплі невдоволення дозволили ім використовувати лише коротко. Для полегшення задачі вони мали уявляти собі путіна й його орків як візуалізацію результату.

Соломія мала показувати приклад друзям й взялася за найважче. Ярік потім її змінив. А Ніка ще годину після сиділа й витирала руки снігом, перед тим, як помити їх водою. Воду ми носили за 1,5 км - тому що вона була теж в режимі економії.

Завдання виконали.

За щовечірньою зустріччю всіх нас 13 дачників війни в одній господі мого брата, ми традиційно обговорювали виконання задач й новини, які дізнавалися з різних дачних джерел.

Ні Інтернету, ні телевізора, ні радіо, ні електрозв’язку у нас не було вже 7 днів.

Й сьогодні нашу вечірню зустріч ми почали з перегляду відзнятого Інною відеошедевру про каналізацію й катались від сміху. Інна якраз сьогодні зарядила айфон в своєму авто від акумулятора.

Сльози сміху трохи оживили нас всіх.

— А що? Війна перевиховує, - резюмувала Соля.

А зранку цього ж 11 дня війни було зовсім не до сміху. З десяток машин з селища Красне (Михайлівська Рубежівка) проривались крізь окупаційне кільце. Менше ніж за годину після виїзду назад повернулись машини з жінками й дітьми. З металевими очима й блідими обличчями.

Й це була лише половина колони. Чоловіки не повернулися. Це були переважно літні люди, які вивозили своїх дітей й онуків.

Орки змусили наших чоловіків рити окопи на Житомирці. А потім роздягнули й в їхніх же авто посадили між своіми долбаними танками, як захисні прокладки.

Жінки лише через кілька хвилин як перетнули межу нашого дачного селища змогли це все розповісти. У однієї з них волосся на голові стояло дибки в прямому сенсі цього слова.

Та й власне говорити могли не всі. У них були закам’янілі обличчя й тремтіли руки. Потім почалися судоми й панічні атаки. Лікар Оксана бігала від будинку до будинку, від авто до авто й допомагала долати цей стан стражденним жінкам. Ліки в нас вже кілька днів як закінчилися. Тому всі згадували всі народні методи й сільську медицину, щоб хоч якось допомогти.

Наше галасливе дачне село спочатку пережило черговий шок. Мовчання. Шепіт й знову мовчання. А потім загуло й за шуміло (наскільки це можливо) за умов окупаційного буття.

Хтось «потішив», що саме пекло в цій війні зараз якраз саме тут. Хтось нагадав, що сьогодні масляна. А хтось реально побіг пекти млинці й ліпити вареники.

Шалене українське єдине серце щодня змінює свій ритм. Й якщо раніше це була атомна сила, то зараз це якийсь ядерний реактор.

А в цей день я мала бути в швейцарській Лозанні в одному з найкращих сімейних готелей Beau Rivage Palace й проводити 41-й івент улюбленого FBN Ukraine – й комунікувати сімейні бізнеси обох країн.

Натомість я стала на пагорбі посеред дачного селища в напівтемряві. Піднімала якомога вище вгору руку з телефоном, щоб дозвонитися й привітати з 50-річчям президента нашого FBN Ukraine (асоціації власників сімейного бізнесу) Влада Бурду.

Колись я йому розкажу про те, як я шукала ледь не на дереві можливість для цього дзвінка й стояла між старим будівельним вагончиком та водяною бочкою в черзі до цього намоленого місця переговорів. Єдиного місця, де був якимось дивом зв‘язок й до якого стікалися наші дачники війни. А довкола гриміли вибухи з усіх чотирьох сторін, над головами пролітали «сушки», а під ногами хрустів зірваний гусеницями танків асфальт.

12-й день війни

О 7:20 пролунав такий вибух, що мене звалила з унітазу вибухова хвиля. Тепер ми й без газу. Скоти – орки вночі заклали вибухівку під ГРС й «добрий ранок» у нас був таким.

Добре, що вчора підготували (як відчували) мангал на вулиці.

Потім над головою пронеслися «сушки». Й півгодини вибухи з усіх боків не давали нам почистити зуби на вулиці. Відчувалося, що крила бойових машин ріжуть мою зігнуту спину. Не знаю чи так, але тішила себе думкою, що це наші українські «сушки», які чихвостять нелюдів-орків.

Але зуби я таки почистила!

В 10:00 у нас традиційна зустріч старших по охороні. Призначений за розвідку літній чоловік пробує з‘ясувати, чи можна з нашого дачного кооперативу прорватися в бодай якийсь бік. Й мететься в бік дамби.

За дамбою ще кілька будинків іншого дачного кооперативу. Далі з кілометр соснового лісу й розтерзана орками Житомирка. В лісі постійно шастають кадирівці. Шастали шість попередніх днів.

Хвилин 20 – й доморощений наш розвідник повертається.

– Чисто! – палаючі надією очі розвідника й всі 10 чоловіків-бригадирів своїх охоронних груп виструнчилися, як пантери перед стрибком.

– 15 хвилин й виїжджаємо! – гукнув інший.

– Погнали. Шанс! –- кричить ще хтось.

Валерій Бевзюк, полковник-керівник нашої самооборони й за сумісництвом мій двоюрідний брат провів ще традиційну нараду громади об 11 годині. Поділився новинами й даними нашого розвідника про переїзд й дамбу.

– Це лише дані станом на 10:00. Я не можу давати порад, я не можу відмовляти чи радити іхати чи ні. Ви все самі знаєте. Кожен приймає рішення сам, – сказав він, й я бачила, як дико пульсують судини на його обличчі.

Нашим циганським домашнім табором ми порадилися й вирішили не ризикувати. Лише дозволили друзям моєї доньки, Яріку та Ніці іхати з сусідами. Вони вже три дні вмовляли нас їх відпустити на їхній страх й ризик й навіть «погрожували» мені піти пішки вночі через ліс. Тінейджери, блін.

Колона з 15 машин наших дачників вирушила в ризиковану дорогу о 12:00.

Щоб дізнатися, як мої рідні, й хоч якісь новини, мені (й всім іншим) доводиться ходити за кілька км в пошуках мобільної мережі до «бочки». Водонапірна бочка й будівельний металевий вагончик навпроти якимось дивом створюють захист від глушилок й ми маємо зв‘язок.

Я це роблю щодня о 13:00 й кілька хвилин говорю з найближчими.

Але сьогодні я не змогла це зробити.

Шість машин повернулися з дамби за селом й шок й жах в очах людей, перекрили мені подих. Одне авто розстріляли повністю.

В іншому авто повернулися поранені кулями жінки. Дві поранені жінки везли до нашої лікарки Оксани. Одна важкопоранена.

10 машин таки прорвалося...

Всі машини обстріляли. Всі. Всі 15 машин були обстріляні. На традиційних зборах дачників окупації о 15:00 розбирали цей скотський жах. Одна дівчина, років 25, з розстріляної машини була в такому важкому психологічному стані, що .... я не знаю, як це описати. Її стан. Я боялась кілька хвилин навіть підійти до неї.

Це як скло в авто. Щойно прозоре й світло скло від удару чи камінця з-під коліс на ваших очах тріскається, колеться, й тисячі тисяч мілких уламків ще якусь мить тримаються купи, а потім лавиною сипляться на вас та ваше сидіння в авто.

Так й ця юнка.

Та сама, що вчора сміялася разом з нами над черговою історією про «російський корабель/літак/солдат/ іди на...», блискала очима на наших хлопчиків із самооборони, носила разом з нами продукти літнім одинакам.

Та сама дівчина зараз на наших очах розсипалася на друзки горя й суму. Я мало що зрозуміла з її розповіді крізь сльози. Вона лише через слово повторювала й повторювала: «А тепер, а тепер, а тепер вони мертві».

Це були її друзі, які, як й багато хто тут, приїхали до її родини перебути день-два початку війни. Їхні тіла ще 11 березня лежали в гаражі одного з будинків. Непоховані.

Щоб витягли за волосся себе із цієї безодні, ми з Інною Байдюк й її 9-річною донечкою Оленкою пішли дивитися господарів, у яких живе 28 котиків (залишених й приблудних, довоєнних й вже воєнних). Мужня дівчинка Оленка вперше за 12 днів вийшла на вулицю й залишилася задоволена котиками.

Ми ще наносили літрів 40 води, відкрили будинок сусідів з їхнього дозволу (гралися в мародерів) – знайшли там картоплю, й олію, й кон‘яку. Випросили у іншого сусіда підзарядку на телефони на відсотків 20 й нарешті дісталися дому.

Наші Ярік й Ніка, друзі моєї доньки, були в одній із машин, яка виїхала зранку. В одній з перших машин. Й вони, настрахані й нахрещені мною сто разів, передзвонили одразу, як прорвалися.

Вони чули постріли позаду, але їх не зачепило. Сусід-водій, який погодився їх вивезти, гнав на старенькому форді 190 км/годину й вони виїхали о 10:00, а не о 12:00, як велика колона із наших 15 автівок. О 12:30 наші тінейджери, завдячуючи сусіду, вже дісталися Вінниці. Фух. Я видихнула палаюче біллю полум‘я з свого серця.

Мені звалюються сотні смс від моїх друзів й знайомих. Й на жодну я не встигаю відповідати.

Сьогодні вже знайомі натівські експерти, українські політики, іноземні дипломати, Ірпінські волонтери, київські тероборонівці, рідні й друзі намагалися/обіцяли/пробували приїхати за нами на бронетранспортері чи танку, але ніхто не ризикнув.

«Ви можете врятувати себе лише самі». Ну десь як вирок. Ага. Це був понеділок.

13-й день війни

День порятунку. Втеча з нашої окупації під Ірпінем. Чергове безсоння.

Лише наш кіт Дюшес тихо спав. Йому 20 років й він не знав, що його втеча з окупації була під великим питанням. Ми були без нашого авто – а це значить, ми з донькою ще мали знайти місця в авто тих, хто ризикне прориватися з пекла облоги. Але хто візьме ще й кота?...

Вранішнє сонце сліпило чимось дитячим. Ми всі заспокоювали себе, що Бог допоможе . Що в жіночий совковий день за минулими традиціями орки не будуть стріляти в жінок.

Що колись же має бути пауза цих набридлих острогидлих обстрілів. Що небезпечний переїзд через Житомирську трасу лише кілька метрів. Що орків засліпить весняне сонце й вони нас не побачать. Що ... що .... що....

Ми накрили сніданковий стіл з вівсянкою й французьким шампанським (Дмитро Байдюк підбадьорював жінок).

Ми намагалися посміхатися, але великими літерами в очах був написаний наш страх.

Валерій Бевзюк (мій двоюрідний брат) як керівник, ще провів дві наради (для самооборони й для громади). Ми чесно пояснили, що відчували й розуміли самі.

Об о 11:15 трьома машинами ми рушили. Замість домовлено-очікуваних 5 машин нас стало 23.

Попереду колони назвався виїздити директор дачної дільниці Володимир Васильович. Невисокий, кремезний, літній чоловік. Це вже потім з нашого чату дачників Красне я дізналася, що за перші 10 днів березня він вивів з облоги понад 150 машин й що він майстер спорту з самбо. Багаторазовий чемпіон України.

Він їхав першим разом з Юрієм (колишнім охоронцем однієї з компаній В. Пінчука). Наші провідники до траси, де щодня відбувалися воєнні звірства чи розстріли. Вони ризикували собою заради нашого порятунку. Героям слава!

Долі секунд. Перше авто зупинилося – й вся колона теж. Такої синхронності не досягти мабуть навіть в «Формулі 1».

Секунда й наші провідники мотнулися яструбами по різні боки траси. На сосну з біноклем злетів з одного боку Володимир Васильович «Капітан Красне». З іншого боку – Юра. Помах синхронно їхніх рук – «давайте».

Секунда – й ми всі рушили.

Багато разів ми проговорювали, де гнати без упину, а де по зустрічній, де не розгубитися, а де не піднімати голову, де й як лягти дітям на підлогу, а дорослим поруч закрити їх своіми тілами на момент можливого обстрілу.

Секунда – й в моій голові біжучим рядком пронісся вирок одного знайомого натівського експерта – колишнього генерала, який вчора намагався знайти танк або бтр для нашого порятунку. Він чесно ввечері сказав: «Ви маєте вирватися самі, бо вас ніхто з того пекла не врятує. Навіть за великі гроші».

Секунда й я побачила не Житомирську трасу, а якийсь шматок апокаліпсису з руїнами, окопами, танками й ще бог зна чим. Секунда й видих. Ми на сільській дорозі. Ми перетнули трасу смерті.

Я весь час вголос читала Акафіст для Святого Миколая.

Згадала всі свої навички ведучої Радіо Свобода. Дихала животом й намагалася читати спокійно й впевнено.

«Радуйся, визволення від печалі;

радуйся, подателю благодати;

радуйся, вiд несподiваних напастей оборонителю;

радуйся, бажаного добра насадителю;

радуйся, тих, що в бiдi, скорий утiшителю;

радуйся, напасникiв страшний карателю;

радуйся, море чудес, Богом вилитих;

радуйся, книго закону Христового, Богом написана;

радуйся, упалих надiйне пiднесення;

радуйся, стiйких правдиве утвердження…»

Радуйся! Радуйся! Радуйся ….

Мабуть так виглядає мить абсолютного кінця світу. Півгодини – й наш блокпост. Зацілувати ці барикади хочеться.

Селища Мила, Мрія, Стоянка, Шпитьки, руїни, згарища, зруйновані житлові будинки, Макаріів, Фастів. Розбомблені малосімейки, зламані вікові дуби, спалені машини й танки.

20 блокпостів й майже на кожному з них чоловіки з тероборони вітають нас (Інна Байдюк й Зоя Бевзюк – наші водійки). Майже на кожному блокпості у Інни запитують, що з нашим білим мерседесом. А він весь в бруді до даху (це так ми його маскували).

Майже на кожному блок пості нам посміхаються наші. Літні чоловіки з суворими обличчями, в курточках, шапочках й кросівках зі зброєю на плечі.

Ми вперше за 13 днів бачимо відчинений магазин. Ми забігаємо в нього. Там є хліб й макарони. Ми ламаємо хліб руками й всі дивуємося його смаку. Ми шукаємо заправку й лише годину! стоїмо в черзі.

Ми вмикнули голосно музику в авто. Ми дуже голосно вмикнули музику, щоб заглушити биття власних сердець. Й серця все одно стукали у всіх голосно. Дуже голосно.

Моя донька їхала в третій машині. Знайомий Сергій з нашої самооборони погодився взяти її, кота й валізу. Він вивозив свою дружину Наталю, 7-річну донечку й собаку.

Я заборонила собі думати про те, що донька не зі мною в машині. Я думками прикувала її до себе.

Вона неодноразово показала свій бійцівський характер. Й все ж таки їй 22. Але прикувала до серця подумки. «Розкувала – відпустила» лише днів за три, коли ми видихнули, відігрілися, відмилися, відіпралися, відіспалися, від‘їлися в оселі батьків Марини Іванівни Ставнійчук в Погребищах. Вона так суворо сказала мені в телефон: «А ну бігом до мене на Вінничину», що вибору у нас не було. Дякую, рідні Марина Ставнійчук, Anastasia Stavniichuk, Петро Ставнійчук.

Через два дні ми поїхали у воєнний, чистий, охайний й дисциплінований Киів з таким рідним, але іншим обличчям.

Валерій Бевзюк: «Ми зустріли машину з нашими пораненими напередодні жінками у Фастові, вони їхали, щоб отримати кваліфіковану меддопомогу у шпиталі. Пишаюся всіма нашими медиками, а особлива подяка і шана дружині Віктора (керівника 1 ОГ) – Оксані, яка надала максимально фахову і якісну допомогу пораненим, так що наступного дня не будо температури і больових відчутів (а значить, не було запалювального процесу, хоча кулі кадирівців були в тілі обох). Всі наші медики і дівчата, ви неймовірні! Слава і шана всім вам, наші дорогі Україночки! Все буде Україна!!!"

31 березня 2022 року. 36-й день війни.

Я кругом бачу лише жовто/блакитні кольори. Така на мене зараз дальтонія напала. Я лише на ці кольори піднімаю очі. Лише ці кольори зараз мене оживляють й я можу якось дихати.

Щоправда, включеність на ці кольори дозволяє мені бачити нечисленні українські прапори тут на вікнах чи вітринах. Ця нова моя дальтонія дозволяє мені бачити західну пресу про нашу Україну в газетних кіосках. Й я, як навіжена, гребу глянець й друковану пресу, збільшуючи свій багаж. Але хочу це зберегти й привезти додому.

Скоро додому, часто говорю сама собі я, говорю вголос дівчатам, Соломії та Олександрі. Говорю знайомим й друзям, які поруч й які війною розкидані світами.

Щодня 10-12 годин в зумах та чатах з гуманітарної роботи та роботи нашого FBN Ukraine й це допомагає не думати, менше думати про жахіття вдома.

Даю чисельні інтерв‘ю, виступаю перед європейськими керівниками сімейного бізнесу, сенаторами США разом з дівчатами з проекту @Datallion

Шукаю роботу своїм знайомим й друзям, які залишилися без роботи. Мої медійники, піарники, комунікативники масово шукають роботу, як вдома, так й в місцях тимчасового перебування. Й тут я поки мало ефективна. Але шукаю.

«Лівою ногою» готую з дівчатами сніданки й вечері. Обідати ми не встигаємо, бо у всіх нас свої зуми (робочі, навчальні, дружні).

Злюсь, що так багато кухонного начиння мені не вистачає на приємній зйомній квартирі тут. Бо "балувана Галя».

Я, як затята, весь вільний від роботи час слухаю в своєму смартфоні цілодобовий марафон новин. Стишую звук лише, коли дівчата від почутого лякаються або плачуть.

Намагаюсь триматися в ресурсі. Трошки спорту, трошки прогулянок до моря. Але все те, що раніше викликало особисте щастя - зараз як крайня необхідність й не більше.

Намагаюсь не плакати. Хоча сьогодні розридалася, коли слухала новини, й якийсь комунальник з Чернігова, даючи інтерв‘ю журналістам, нагримав на них: «Та який я герой! В чому я герой?! Що кручу розбомблені каналізації під кулями. Та я просто виконую свій громадський обов‘язок. Бо стріляти не вмію. Відчепіться від мене!»

Й ще гімн викликає сльози. Сьогодні, коли Президент Зеленський виступав перед парламентом Бельгії й наш гімн виконував скрипаль…. Ну ви чули…

1 квітня. 37 день війни.

Я сиджу в черговому зумі. Інтерв’ю для Harper's Bazaar про нашу окупацію під Ірпінем.

На екран часто звалюються повідомлення з різних телеграм/каналів й чатів. Найчастіше звалюються повідомлення з каналу «Пошук зниклих» (бо ми з друзями досі шукаємо нашу «англічанку» з дипломатичної академії Виктория Виничук , яка була на дачі під Бучею й з 3 березня зв’язку з нею й її рідними немає) й з каналу «Оперативний ЗСУ».

Змахуючи повідомлення з екрану, намагаюсь не відволікатися від інтерв‘ю. Молода дівчинка - англійка все запитує й запитує мене про подробиці. На якихось деталях у мене перемикається від спогадів горло, я ковтаю воду й говорю далі.

Й раптом, починають сипатися повідомлення з чату «Красне». Один за одним, більше й більше. «Світла пам‘ять». «Він був світлим чоловіком». «Пом‘яніть в молитвах». «Світла пам‘ять Юрі».

Рука тягнеться зайти в цей чат до людей, з якими я провела 13 днів окупації. Але, зціпивши зуби, я хочу завершити це інтерв‘ю про цю ж окупацію. Рука вже сіпається, а не тягнеться. В голові літають імена й образи тих, хто залишився в нашому дачному селі.

Я з горем навпіл закінчую інтерв‘ю, вже майже не чуючи слів прощання з британською журналісткою, яка з акцентом мені говорить «Слава Україні». Хапаю куртку й вибігаю на вулицю, щоб не злякати своїх дівчат. Вони й так часто плачуть в своїх кімнатах й прислухаються до моїх розмов в зумах.

Викликаю ліфт й слухаю голосове повідомлення брата в чаті села. Ніби голос брата, а ніби й не його голос. Голос розповідає, що «…знайшли тіло Юри в лісі. Він зник три дні тому. Його розстріляли орки на повороті з дамби. Він був без зброі. Дружина Світлана й мама Юри залишаються в Красному. Він виконував дуже важливу військову місію для ЗСУ. Герої не вмирають».

Брат ридає навзрид.

Шум ліфта забиває звук голосового повідомлення. Я вибігаю кудись на вулицю й шукаю, куди сховатися з своїми риданнями. Мирні люди приморського містечка не винні в моєму горі й не хочеться їх лякати своіми слізьми

Юра Данилов

Він був керівником однієї із оперативних груп нашої самооборони. Він, це він !!! виводив разом з керівником дачного кооперативу Володимиром колону наших машин з села 8 березня, коли нам вдалося врятуватися.

Він, це він вилазив на сосну в лісі за кілька метрів від Житомирської траси й пильнував, щоб не було кадирівців.

Він, це він обійшов всі двори дачників й допоміг кожному, кожному, чим міг.

Він, це він в усьому допомагав брату в усіх справах нашої самооборони.

Я врізаюсь обличчям в бетонну стіну будинку, де ми тимчасово мешкаємо. Нехай цей бетон витирає мої сльози. Ага, ага, море сліз й я нічого не можу зробити, щоб їх спинити. Буквально вчора Ольга Богомолець розповідала нам про симптоми ПТСР й як давати собі раду з цим. Й говорила, що ріки сліз, які не можна спинити - це добре.

Але мені не добре, від кожноі секунди спогадів про Юру.

Його називали в селі "Юра - сварщик". Іноді разом ми розносили дворами нарублені ним рано вранці дрова. Він, посміхаючись, згадував, на яких конференціях чи державних заходах він мене бачив разом з Президентом Віктором Ющенком, а на той час він працював в охороні Віктора Пінчука. Пригадували спільних знайомих.

Він вийшов на пенсію в 45 років й два роки тому купив тут дачу для своїх старіючих батьків й малих дітей.

Застати його на дачі під час окупації було неможливо. Він весь час без зупинки допомагав й домагав дачникам з різними потребами.

Його дружина Світлана, як й він, знала кожного, й кожне питання кожного дачника, й носилася як комета-ракета з допомогою. Побачила, що я одного дня ходила дворами з проханням картоплі для супу й принесла ввечері нам сумку картоплі, моркви, цибулі й грибів. А в той час її чоловік Юра монтував в нашому дворі з моїм братом плиту, бо якраз того дня орки-суки підірвали газово-розподільчу станцію нашого дачного села.

Біля Юри було спокійно. З Юрою було надійно. Поруч з Юрою було впевнено. У нього були веселі хуліганські дитячі очі….

Сльози мої змішуються з весняним дощем. Місиво сліз й дощу.

До мене підходить якийсь місцевий дідусь й запитує , чим мені допомогти. Я відповідаю звичне «I am from Ukraine”. Він хапається за голову й починає плакати зі мною. Донька дзвонить по телефону. Я мушу взяти трубку й не можу.

В чат продовжують сипатися смс про «світлу пам‘ять Юрі» й спогади про нього.

Ілля: «Дуже важко все це. Всі останні дні ми виходили з ним в нічні патрулювання. Одного разу після зміни він запросив до себе та пригостив нас чаркою хріновухи та пиріжками. Ми сиділи вночі втрьох з ним та Сашею та мріяли як будемо гуляти після перемоги з шашликами та вином. Він розповідав нам про бобрів та захоплювався цими тваринами, та й взагалі красою природи. Зараз нема слів, дуже тяжко. Світла пам’ять справжній людині».

Тарас Остапенко: «Ми з Юрою кожну ніч були на зв'язку ( КПП з Юрою). То наш щит був. Особливо вночі. Я його на все життя запам'ятаю і мої сини теж».

Наталя Остапенко: «В погляді Юри відчувалися сила та мужність, водночас таке тепло, доброта і стабільність. Наші шляхи перетнулися не в простий час, на жаль. Буду пам’ятати. Світла пам’ять. Співчуваю втраті близької людини всій родині.»

Юрій: «Пропоную переіменувати вулицю Хутірська в честь Юри!»

Валерій Бевзюк: «Потрібно добитися, щоб Юрі посмертно дали статус участника бойових дій та нагороду героя. Для цього потрібна фотофіксація смерті та його біографія. Дозвонитися Дружині Світлані не можу. Спробую завтра»

4 квітня. 40-й день війни

Наш чат «Красне» вчора ввечері знову горів болем. Дружина розстріляного Юрія Данилова , Світлана без Інтернету й зв’язку досі в дачному селі. Через розмінування звільненої території від орків ні виїхати, ні заїхати в село не можна. Вже 8-й день як вбито її чоловіка. 4-й день як його знайшли.

Потрібні похорони. Якось їх треба організувати. Але як?

Можливо 6 або 7 квітня в Красне можна буде заїхати, тому вчора в чаті мій брат Валерій Бевзюк організував збір коштів для допомоги дружині з похованням Героя.

«Я люблю вас люди». За лічені хвилини 25 тисяч гривень.

Я тамую свій біль, тому що пробую розібратися, як подати документи (яких немає у мене) на нагородження за мужність Юрія Данилова, й куди звертатися. Якось у мене не складаються різні пояснення до купи. Але це війна й це зрозуміло. Крок за кроком знайду й розберуся.

Я вже 8 годин відкладаю момент, щоб подивитися фото й відео з Бучі, яких з’явилося в Інтернеті так багато. Відкриваю заголовок й знову закриваю. Тікаю в роботу, домашні справи, миття підлоги чи посуду. Відкриваю й знову закриваю.

Згадую як 24 й 25 лютого ми щогодини зідзвонювалася з подружкою й кумою Іриною Бондаренко. Між будинком в Бучі, куди вона вивезла з Києва своїх батьків й кота, й будинком мого брата, куди приїхали ми – 6 км. Ми радилися, звірялися, думали, говорили, як й що робити далі. Злякано обговорювали підірвані мости вже першої ночі..

Тривожно обговорювали можливі сценарії й так само тривожно разом думали.

Ірині вдалося прорватися 26 лютого. Ми вирвалися 8 березня.

А ось всі ці люди! всі ці люди, які лежать в братських могилах, в підвалах, лісах й просто на дорозі, спалені й зґвалтовані, знівечені й розстріляні….

Я не знаю, як назвати емоції, які я зараз відчуваю. Можливо, це біль коріння, й мої рани від зламаних й вирваних крил, які завжди давали радість життя. Я не знаю, який вищий синонімічний ряд цього болю й моєї люті.

В моєму чаті «Красне» наші дачники знайшли фото Юри Данилова. Воно єдине. Поки єдине. Ми всі доїдемо до його дружини Світлани й будемо пожиттєво їй допомагати. Його ім’я також буде в списках всіх тих, хто загинув в цьому Ірпінсько-Бучанському пеклі.

Юрій Володимирович Данилов Народився 16.08.1976 року. Його ростріляв російський блокпост 28.03.2022 року у с. Михайлівська-Рубежівка.