"З Божою допомогою. Як виїхати з Маріуполя…"

Батьки та брат Артема Ільїна дивом вижили у блокадному Маріуполі. Брат із родиною зміг вибратися через «зелений коридор». А ось їхнім батькам довелося здолати маршрут Маріуполь-Непідконтрольні території-РФ-Білорусь-Україна… Подорож з України в Україну тривала 9 днів.

Кінець березня - початок квітня стали особливо важкими. До тяжких думок про рідне місто додалося багато дій та переговорів щодо планування найважливішої поїздки з багатьма невідомими. За маршрутом: "днр" - РФ - РБ - Україна.

Разом з братом (він з родиною зміг залишити місто кількома днями раніше через так званий "зелений коридор") ми дізналися, що батьки живі. Що вони пішки вийшли з осадного Маріуполя! Що в них більше немає ніякого майна, крім двох дорожніх чемоданів. Що тепер потрібно їх вивезти з "денеерії" в Україну.

Якщо коротко, то все дивом вдалося. Я не дарма написав у заголовку "З Божою допомогою". Але не буду розшифровувати значення цієї фрази. Так буде безпечніше всім, хто допомагав. Хлопці та дівчата з трьох країн – ми вам безмежно вдячні!

PS: На фото – корінець, який видають після "фільрації". Батьки мого батька родом з регіону, який територіально знаходиться в Росії. Але його записали як українця. Кажуть, що всіх так записують. На словах "денацифікація", а у справах – самі ж розширюють коло українців.

10 квітня 2022

Десятки тисяч мешканців Маріуполя, який в облозі, вимушені рятуватися від бойових дій, виїжджаючи на тимчасово окуповані території Донецької області і надалі до Росії. Чи можна потім повернутися назад до України? Так, але це потребує часу та грошей.

Один із маршрутів вдалося випробувати на особистому досвіді. Він тривав дев’ять днів.

Зазначу, що ніхто з офіційних осіб в Україні не володіє достовірною інформацією щодо способів повернення. Ситуація змінюється щохвилини. Переважно у гірший бік. Зокрема, посилюється контроль за переміщеннями на окупованих територіях.

Точка відліку — 25 березня. До бомбосховища в Лівобережному районі Маріуполя, де близько місяця цілодобово перебували мої батьки та ще понад 100 людей, увійшли кілька російських військових, озброєних автоматами. Вони дали 30 хвилин на збори та наказали своїм ходом вибиратися у бік села Сопіно, яке вже перебувало під контролем армії окупантів.

Більшість змучених людей пішли пішки близько 10 км. Там усіх посадили в автобуси з «днр» та вивезли до села Безіменне, одного з базових населених пунктів, де оформляють вимушених переселенців із Маріуполя.

«Фільтрація»

Українські політики та журналісти вже кілька тижнів говорять про «фільтраційні табори» по той бік фронту. Що це таке?

Один із таких таборів знаходиться у Безіменному. Там, на базі місцевої школи, створено головний пункт перевалки. Тут же реєструють частину біженців, надають первинну медичну допомогу, годують супом, є wi-fi та теплі приміщення (і великі військові намети) для ночівлі.

Але найважливіше — можна зустріти колишніх сусідів, колег та просто знайомих, разом із якими планувати подальші дії.

У цьому приморському селі «днрівці» оформляють лише тих, хто прибув на особистому транспорті. Службові автомобілі конфіскують на користь невизнаної «республіки». Якщо людина вийшла з міста пішки, доводиться чекати ще один автобус та їхати для оформлення в інші населені пункти: Донецьк, Докучаєвськ, Старобешеве, Сніжне та ін.

Без реєстрації переміщення територією «днр» заборонено.

Донецьк — найпопулярніший напрямок, у багатьох там є знайомі. Але щоб виїхати в це місто, потрібно чекати своєї черги по 4−7 днів.

Батьки не планували довго затримуватися на окупованих територіях, тому серед великої групи поїхали туди, куди вирушали найближчі автобуси. Це було невелике шахтарське містечко.

Процес реєстрації зайняв близько доби. Там їх допитали, ТРИЧІ заповнили анкети («такий порядок»), зняли відбитки пальців і долонь, зробили три фото — в анфас, два — у профіль. Після цього видали корінець з основними даними та штампом «мвс днр».

Окремо проговорили, що цей листочок дає право отримання паспорта громадянина РФ.

Одразу після виходу з Маріуполя батькам пощастило зустріти родичів, які виїхали на побитому, але власному автомобілі. Машина батьків, гараж та будинок були знищені під обстрілом російських окупантів. Тому після реєстрації вони домовилися зустрітися у «перевалочному таборі» у Безіменному та разом виїжджати до Росії.

Повернутися з шахтарського містечка на азовське узбережжя вдалося лише разом із військовими з «днр», які завдяки приватним перевезенням заробляють непогану надбавку до військового жалування. Звичайні таксисти не виїжджають за межі рідних міст через ризик мобілізації та відправлення на передову.

Зв’язок

Це найважливіший момент. Навіть якщо ви потрапили на територію «днр» з телефоном і змогли його зарядити — не факт, що зможете ним скористатися. Українські оператори зв’язку на цій території не працюють, а wi-fi-точки є далеко не скрізь — треба питати. Це єдиний варіант зв’язатися із родичами через месенджери.

Біля «прикордонного переходу» з Росією починає працювати український зв’язок у режимі роумінгу. А після в'їзду до РФ можна купити SIM-карту російського мобільного оператора МТС. Їх продають у спеціальному кіоску, який встановлено у великому наметовому таборі для біженців на російській стороні. Продають за українську валюту — 200 грн.

Зв’язок критично важливий для координації дій з родичами, друзями та волонтерами впродовж всього маршруту.

Транспорт 

У мене була можливість приїхати автомобілем на кордон України з Білоруссю, тому вирішили, що кінцевий пункт поїздки батьків має знаходитись у Брестській області.

Планування такого маршруту з окупованих територій через РФ та РБ в Україну та виконання кожного пункту плану виявилося найскладнішим елементом операції.

Скажу чесно: багато в чому нам пощастило. Зірки сходилися найнесподіванішим чином. Як говорили багато наших помічників: «З Божою допомогою». Але з раціонального погляду досягти результату допомогла ретельна підготовка, допомога знайомих людей в Україні та незнайомих — у Росії та Білорусі. Але тих, які розуміють ситуацію, усвідомлюють відповідальність за війну та готові допомагати біженцям з України.

Перетин кордону з РФ зайняв близько двох діб, із ночівлями в автомобілі родичів.

Ми наполягли, щоб батьки вийшли у Ростові-на-Дону. Дистанційно з України знайшли волонтерів, які допомогли з тимчасовим житлом та покупкою квитків через онлайн-додаток на поїзд до Мінська.

Два дні очікування у Ростові батьки дивилися та слухали, як літають російські військові літаки та вертольоти. Для тих, хто може витягнути родичів через Прибалтику та Польщу, зазначу, що також є прямий поїзд Ростов-на-Дону — Санкт-Петербург.

Залізнична частина маршруту мала бути найпростішою — зайшов, поспав, попив чаю, вийшов. Але на практиці вона виявилася найбільш нервозною.

При посадці у вагон з’ясувалося, що перетин кордону Росії та Білорусі потягом громадянами інших країн формально заборонено. Тому начальник поїзда видав листочок-повідомлення, що під час під'їзду до кордону їх оштрафують на суму від 2 до 5 тис. російських рублів. Більше того, їх висадять у Смоленську, на останній російській залізничній станції.

Це дивна ситуація. Адже при в'їзді до РФ видають міграційну карту, яка є єдиною для Росії та Білорусі.

Наші знайомі, які схожим маршрутом добиралися з Маріуполя до Польщі, взагалі не змогли купити квитки на поїзд у касі вокзалу (онлайн-купівля дозволяє хакнути систему). На той момент між Росією та Білоруссю на автошляхах також стояли пункти прикордонного контролю (їх прибрали в другій половині березня), де не пропускали громадян інших держав, оскільки між цими країнами формально відсутні міжнародні пункти прикордонного пропуску. Тому нашим знайомим довелося на таксі добиратися до так званого прикордонного переходу «три сестри» на кордоні України, Білорусі та РФ. І вже звідти їхати до Польщі. Це затратно і за грошима, і за часом.

Зазначу, що в онлайн-додатку РЖД ці моменти ніяк не висвітлюються. А касири дають суперечливу інформацію. Можливо, тому що ситуація змінюється майже щодня — ми постійно стежили за новинами та слухали розповіді знайомих білорусів про зміни на дорогах та кордоні.

Найточніша інформація виявилася у начальника поїзда, який був на прямому контакті із прикордонниками. Ті пообіцяли пропустити.

Батьки — пенсіонери. Тому російські прикордонники поставилися до них поблажливо. І після візуального контакту у Смоленську залишили їх у вагоні, впустивши на територію Білорусі навіть без штрафу. Найсильніше їх хвилювало, щоб батьки далі не поїхали до Польщі.

Якби висадили, ми мали запасний варіант. Змогли дистанційно з України знайти у Мінську людей, готових виїхати до російських Смоленську чи Новозибкова (через цю станцію йде другий поїзд з Ростова-на-Дону). І вже автомобільними дорогами довезти їх до Мінська або до кордону з Латвією.

Після поїзда батьки потрапили до рук людей, які за фактом займаються тим, що в Україні та Європі вважається волонтерством. Але в Білорусі така діяльність переслідується згідно із законодавством, тому вони стали просто добрими знайомими.

Після невеликого відпочинку на автомобілі поїхали на кордон Білорусі та України.

Фінанси

Це найкоротший параграф. Українськими банківськими картками не вдалося скористатися ані в «днр», ані в РФ, готівкова гривня в РФ і РБ не ходить, а банківські мобільні додатки не відкриваються без VPN. Тому без готівкової валюти (євро чи долларів) або фінансової підтримки від місцевих мешканців самостійно пересуватися територією РФ майже неможливо.

До речі, невелику суму валюти батьки здали в обмінці за курсом близько 80 російських рублів за долар. Місцеві просили відшкодовувати свої рублеві витрати, також виходячи з такого курсу. Тому два купейні квитки на потяг потягли на $300.

Документи

Багато жителів Маріуполя залишали рідне місто практично з порожніми руками та без повного комплекту документів.

Зараз у це складно повірити, але мало хто готував тривожні валізки для евакуації. Тому дуже багато документів безповоротно знищено.

За словами батьків, до тих, хто потрапляв до «фільтраційних таборів» без паспортів, була найбільша кількість питань. Їх допитували останніми і з особливою пристрастю. Відсутність документів, найімовірніше, не давала права на самостійне переміщення всередині «псевдореспублік» і в РФ. Можливо, їм пропонували якісь внутрішні документи «днр» і на автобусах відправляли в російську глибинку.

Якщо збереглися цивільні та закордонні паспорти України, можна переміщуватися практично без обмежень. З національним паспортом можна виїхати до будь-якої суміжної держави: Білорусі, Литви, Латвії, Естонії, Грузії. Але рухатися далі можна не скрізь. Наприклад, грузини не випускають без закордонного паспорту. Також складно сісти на літак за внутрішньоукраїнським документом, щоб полетіти, наприклад, до Стамбула з РФ або Варшави з Грузії.

Окремі питання у білоруських прикордонників викликають українські ID-картки. Але відомі випадки, коли вони пропускали громадян України з таким документом.

Більше того, є люди, які спромоглися вирватися з території «днр» у РФ з посвідченням водія та мобільним додатком Дія — їхні паспорти згоріли в Маріуполі разом з будинком. Тепер вони шукають нагоди вибратися за межі Росії. Є надія, що у цьому допоможуть українські дипломати із суміжних із РФ держав.

Прикордонні переходи та дипломатична підтримка

Додзвонитися на гарячу лінію Держприкордонслужби не вдалося, але можна довіряти онлайн-картці на її сайті. Там зазначено, що між Україною та РБ зараз працює два прикордонні переходи. Як показала практика, зустріч із батьками на білорусько-українському кордоні була ризиковою задумою, оскільки реальна ситуація покрита «туманом».

Не надто допомагало спілкування з нашими дипломатами. Ми до останнього моменту не були впевнені навіть у тому, що батьки проїдуть із Росії до Білорусі. Практика інших людей казала, що це можливо. Але письмова відповідь від посольства України в Білорусі гласила, що для громадян України є єдиний спосіб законно потрапити на територію РБ — це аеропорт Мінськ. Уточнюючі питання лишилися без відповіді.

Телефонний дзвінок на гарячу лінію посольства закінчився ще більшим фіаско. Там, почувши, що батьки ще перебувають у Ростові, порадили дзвонити до найближчого посольства територіально — до Грузії. Те, що громадяни України мають намір їхати до Білорусі, не стало аргументом для розвитку діалогу.

Навіть після підключення знайомств та повторного спілкування з нашими дипломатами у Мінську ми отримали відповіді, які не зовсім збігалися з практикою.

Якщо у батьків вся дорога була насичена несподіваними поворотами, то нас із братом найбільший сюрприз чекав за 80 км від державного кордону.

На посту Нацполіції нас зупинили і фактично вмовили розвернутися зі словами, що прикордонний перехід у Доманово з Білоруссю не працює — там перекопана нейтральна смуга. Тож батьків треба відправляти на Польщу.

Допоміг дзвінок білорусам, які довезли батьків до кордону. Виявилося, що білоруські прикордонники їх уже пропустили на українську сторону.

Для батьків це виявилися найскладнішими 1,5 км маршруту: пішки снігом, через лінію оборони.

Понад чотири години очікування, перевірки українських спецслужб і нарешті довгоочікувана зустріч на порожньому українському прикордонному переході.

Кілька місяців тому тут, напевно, вирувало життя. Зараз – зрідка з’являються жителі найближчих сіл, щоб купити продукти та хот-доги в єдиному магазині, що працює. Продавчиня сказала, що того дня ми були другими, хто забирав родичів. І таке буває не щодня.

Ми з братом випили гарячого чаю, купили батькам теплі шкарпетки та пляшечку коньяку: для зігрівання та зняття стресу після важкого шляху.

Замість епілогу

Ця спецоперація показала величезну кількість прогалин та складнощів, які виникають у громадян України, які вимушено опинилися по той бік лінії розмежування.

На схід від Маріуполя для наших біженців немає «зелених коридорів», ні транспорту, ні зв’язку. Більшість людей можуть сподіватися лише на власні сили, кмітливість та ресурси.

Потрапити в Україну через Росію реально. Але я можу рекомендувати таких шлях лише тим, хто морально, матеріально, документально та організаційно готовий до таких випробувань.

На жаль, у держави немає готового рецепту: як і куди вибиратися тим, хто вимушено вийшов у бік територій, які тимчасово не контролюються. Немає рецепта і у родичів, готових допомагати та витягувати своїх батьків, друзів та знайомих, які потрапили до «днр» та РФ.

Дуже часто люди навіть не знають, що їхні рідні змогли вибратися живими з блокадного міста. А сценарій пересування доводиться міняти кілька разів на день.

В результаті тисячі маріупольців «пливуть за течією», яку створили росіяни, і не в змозі вибратися з потоку. І вже з Тули чи Пензи додзвонюються до України.

Або, що ще гірше, після тижнів голодного життя у холодних сховищах, під безперервними обстрілами, дехто з них готовий не просто отримувати їжу з рук кадирівців і «днрівців», а називати їх непоганими хлопцями. Хоча ті позбавили життя та здоров’я сотні тисяч мешканців Маріуполя, а їх самих — квартир, машин та засобів для існування.