Мені 63 роки. Я тут одна в хаті батьківській живу. Син - у Кривому Розі. Братів і сестер у мене немає. 

Не вірилося взагалі, що війна. Я навіть не можу точно сказати, як усе відбувалося. В окупації просиділа вісім місяців, а тепер щодня по нас гатять із лівого берега, і дрони літають. Страшно.

У нас були прильоти. З лівого берега по нас гатять. Хати розбиті. Я нікуди не виїжджала, бо в мене коти та собаки. Я й чужих тварин годую. 

Дякуємо волонтерам та всім, хто нам допомагає: і хліб дають, і гуманітарку. Люди ж навіть городи не садили, бо такі обстріли, що це просто неможливо. 

Я п’ю заспокійливі ліки і серцеві. Тиск у мене страшенний. Хорошого нічого немає, і коли все закінчиться – не знаю.

Хочеться, щоб швидше закінчилася війна, і люди повернулися додому.