Ми з Кам’янського Василівського району Запорізької області. Там нас і війна застала. 24-го в нас росіян ще не було, а через три дні вони зайшли у Василівський район - були вже за десять кілометрів від нас. Ми там просиділи два місяці, намучилися. 

Світла не стало через три дні. Люди сиділи в підвалах. Спочатку і я туди ходила, а потім вирішила: що Бог дасть, те й буде. На цій землі я народилася, на цій землі і помру. 

Наостанок так сильно вдарило, що я думала – там мені й кінець. Усі були в підвалі, а я в кухні. Там вилетіли шибки. Хата тряслася. Потім трошки стихло. Я пішла в погріб і до ранку там сиділа. Так ми й жили: то в погріб, то з погреба. 

Спочатку в нас продукти були свої. У нас господарство було: кури, качата. Тільки піду рвати їм траву на город – і починається стрілянина. Я потім припинила ходити. Один раз думала, що не дійду. Посадили картоплю, а позбирати не можемо. Останнім часом гуманітарка була. Через два місяці ми поїхали, бо вже я не витримувала. 

Бомби падали на город. У сусідів упала бомба. Їм нічого, а в нас парканчик був - його закинуло нам на дах і поламало шифер. Тепер стеля завалилася. 

Ми переїхали в Запоріжжя. Слава Богу, що нам квартиру сваха дала. Ми платимо тільки за комуналку. Гуманітарку отримуємо. Ми не голодуємо.

Онука відправили трішки раніше. У нього була машина, і вони поїхали в місто, а ми ще були три тижні. Потім своєю машиною виїхали. Що могли, те й взяли. А що можна взяти в машину без причепа? Трохи картоплі, олії. У нас міст підірвали, то ми об’їжджали. Дорога після дощу просохла, і ми проїхали. Кругом будинки були побиті, дахи пошкоджені. 

Там залишилася сусідка, ми віддали їй ключі, і вона годує наших тваринок. У нас було четверо кошенят і двоє собачок невеликих. Наші навідуються, возять продукти туди. Ми допомагаємо потрошку. 

Може, люди з тої сторони зрозуміють, що це неправильно. Чого вони так налаштовані проти нас? Хочеться, щоб онуки та правнуки жили без війни.