Сопільняк Дмитро, учень 8 класу Комунального закладу "Вінницький ліцей №29"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кучерява Юлія Володимирівна

Війна. Моя історія

Які ж ми були щасливі. Але навіть не знали про це. Ми жили повноцінним життям: вчилися, працювали, зустрічалися з рідними та друзями, відпочивали, мріяли та навіть будували плани на майбутнє. А потім був перший не навчальний, а справжній сигнал тривоги, перші вибухи і усвідомлення того, що розпочалася війна. І тоді, кожен зрозумів, що дарма було нарікати на долю та хвилюватися з приводу мізерних проблем, сваритися з рідними через дрібниці та мріяти про щось більше ніж просто мирне небо.

Тоді ми нарешті зрозуміли слова бабусь та дідусів "хай би що, але тільки не війна". Ці перші хвилини війни я запам'ятав на все життя. Я не вірив, що це дійсно відбувається, думав, що це страшний сон і дуже хотів прокинутися. Але, на жаль, цей сон триває вже майже 1 рік і 8 місяців.

Війна увірвалася в наше життя, кардинально змінивши його і змінивши нас. Але ми не впали духом, не злякалися, не здалися. Зараз ми всі ніби супергерої з унікальними можливостями. Наші відважні воїни щодня здійснюють подвиги на передовій, боронячи Батьківщину. Волонтери збирають мільйони для потреб ЗСУ, забезпечують наших героїв усім необхідним від смаколиків до найсучасніших дронів.

Турботливі бабусі плетуть шкарпетки, заготовлять домашню консервацію. Жінки після звичайного робочого дня поспішають плести маскувальні сітки, готувати їжу для територіальної оборони. Навіть школярі відчувають відповідальність за майбутнє України і розуміють, що повинні дуже гарно навчатися.

І це тепер не просто наш повсякденний обов’язок, це ніби надважливе завдання для юних супергероїв. Час відкрити свої надможливості і зрозуміти, що від наших сьогоднішніх дій і здобутих знань залежить майбутнє. Адже саме нам потрібно буде відбудовувати Батьківщину та підіймати її в післявоєнні роки.

Кожен з нас ніби окрема деталь величезного складного механізму. Всі працюють відповідально та злагоджено, наближаючи цим омріяну перемогу.

Зараз я знаходжуся далеко від Батьківщини. Ми виїхали ще в березні минулого року і я дуже хочу скоріше повернутися додому. Але мама каже, що її головне завдання зараз - захистити свою дитину. Адже діти - нове покоління України, а війна ведеться саме для того, щоб позбавити нашу державу майбутнього.  І ще я зрозумів, що більше значення має твоя життєва позиція ніж місце перебування.

Наша українська громада у місті Паневежис надзвичайно активна. Ми власноруч виготовляємо свічки разом з місцевими скаутами, збираємо гуманітарну допомогу, ліки, плетемо шкарпетки, в кожну з яких потім кладемо дитячий малюнок або побажання, і все це завантажуємо в придбані для ЗСУ автомобілі та відправляємо в Україну.

Я вірю, що кожна річ, дбайливо передана нашою громадою та друзями литовцями, не лише виконає своє пряме призначення, а й передасть частинку нашої турботи, любові та енергії  відважним воїнам ЗСУ. Адже це їм зараз дуже потрібно.

Хочу подякувати усім нашим захисникам, які залишивши домівки та родини, не шкодуючи здоров’я та навіть життя захищають мене, моє дитинство, наше майбутнє.

Низько вклоняюся за їхню самовідданість та відвагу. Бажаю нашим воїнам терпіння, міцного здоров’я та віри в прийдешні мирні дні. Вони справжні герої, зразок для наслідування. Люди часто обирають собі кумирів. Але на відміну від віртуальних героїв кіно чи комп'ютерних ігор наші герої реальні.

Вони наша гордість. Щодня, щохвилини в окопах, на морозі, під обстрілами потом і кров'ю пишуть новітню історію України. Я впевнений, що кожен українець від малого до великого повинен брати з них приклад, робити все можливе для наближення омріяного миру.

Я вірю, що разом ми – сила. Ми здобудемо перемогу і Україна стане справді вільною, на віки.