Семенюк Мар’яна, вчитель Лазещинського закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів Ясінянської селищної ради

Війна. Моя історія

Війна. Навколо гуркіт, стукіт, вогонь…тисячі знищених життів, ще більше - зламаних доль. Все це не уявлялося нам навіть у найгіршому сні. Пригадую історії свого дідуся, який висловлював моментами побоювання: «головне - щоб не було війни». І потім багато разів думала про те, що добре, мабуть, що він цього моменту не дочекався, бо вже був дитиною війни, але не теперішньої.

23 лютого до нас в гості заходили друзі і я озвучувала свої побоювання щодо початку війни. На що всі зреагували з позитивом, з думками, що це ж неможливо у прогресивному світі, в ХХІ столітті!

Але зранку отримала смс від свекрухи зі словами: «Почалася війна». Чому не від ракет, звуків війни чи чогось іншого? Бо ми у відносно безпечному регіоні. Але страх охопив мене так само, як і всіх інших… Почала моніторити телеграм-канали, новинні сайти і ставало все страшніше. Найяскравіші спогади про ті дні - це безкінечні дзвінки знайомих, які шукали притулку, безкінечний рух автівок дорогою нашого населеного пункту, яка зазвичай порожня…

Далі лиш уривки в голові: мобілізація, ТРО, пункти спротиву, безкінечні тривоги, гортання новинних стрічок, страх за дитину… Я нікуди не втікала, бо у нас не було ворожих нападів, над нами не літали ракети і ми не були в облозі. Я вважала, що втікати мають ті, кому це справді потрібно.

Пізніше пам’ятаю як спалах новину про рішення мого хресного, який по стану здоров’я ніколи не служив у армії, піти на захист Батьківщини…водієм. Але він потрапив на навчання, далі вдосконалював свої навички і служив на передовій разом із іншими солдатами у розвідці. Вся сім’я упустила події загального значення і зосередилась лиш на його підрозділі.

Ми зі сльозами дивились його відео про звільнення Херсону, переживали, коли він був на Бахмутському, потім - на Запорізькому напрямку, чекали щодня сповіщення із поля бою… але одного разу не дочекалися. Дочекалися лиш сповіщення від командування, що вже ніколи не дочекаємось…

Від тоді світ поділився на «до» і «після». Він був чудовою людиною, як і тисячі інших хлопців, наших захисників, котрі вже ніколи не подзвонять рідним зі словами «у мене все добре». Після цієї події я майже не гортаю новин, тільки під час тривоги. Я спостерігаю за подіями війни, але рана досі болить… нестерпно втрачати найближчих, котрі ще могли жити, творити, любити… Коли люди стверджують, що на західній частині України населення не відчуває війни, то болить ще більше: у нас майже щодня похоронні кортежі з 200-тими…

Сумно, що трагедії окремих сімей просто перетворюються на статистику війни. Але це війна і ніхто не казав, що буде легко… нелегко вистояти, перемогти, побороти жорстокого і сильного ворога.

Як і всі інші, мрію, щоб війна нарешті закінчилася і всі, хто ще чекає, обов’язково дочекалися своїх рідних додому… мрію, щоб світ став добрішим і наші діти ніколи більше не знали, що таке війна.