Ісакова Вікторія, вчитель Водичківської гімназії

Війна. Моя історія

В повітрі літала невизначеність. Ніби тупою голкою штрикали новини: «Сто тисяч біля кордону…». Кажу сестрі: «Він ж не божевільний. Росія не може на нас напасти- 21 століття. Яка може бути війна? То навчання». Ох, з історії-двійка, критичне мислення- зникло, інтуїція- відсутня, а тілом пройшовся холод.

Говорити не хотілося. Життя почало лякати- в планах перебрати документи і скласти «тривожну сумку». Не встигла…

24 лютого 2022- на нас напала росія. Страх скував, мову відняло, земля пішла з-під ніг. Хотілося, щоб розбудили або прокинутися самій  і сказати: «Куди ніч-туди й сон». Не сон…Новини, вибухи, істерика- життя перевернулося з ніг на голову.

«Їдьте в село, бо бомблять військові частини»,- сказала сестра.

Сльози, лякає кожен звук, безсилля міцно тримає. Вже ввижається, що прилетів вертоліт і як в кіно перестріляв усіх «поганих хлопців» з кулемета. Але ж там не поганці, ми –люди!

Збираю речі, діти щось хочуть - а я сама хочу на ручки. Злість! Беру необхідне. Думаю, що це на декілька днів – і світ нас врятує. Ах, з історії-двійка, критичне мислення- відсутнє, страх заполонив душу, а ненависть і лють до московії - серце.

Вперше в житті  відчула неволю і вперше в житті зрозуміла, що ми були вільними. Вперше зрозуміла, що хочу жити саме тут. Все що було важливим  раніше – стало другорядним. Важливе тепер - ростити дітей, кохати свого чоловіка, бачити рідних. Тут, в Україні, українською!