Мешканка приморського міста розповідає, як втратила можливості для заробітку, як шукала щастя у Борисполі і повернулася до рідного Маріуполя з купою очікувань та новим досвідом вимушеного переселенця.

Війна – це трагедія для усіх людей, для моїх близьких. Це конфлікт, негативні емоції, негативні переживання.

До мене у 2014-му приїхали з Луганської області близькі родичі. Вони рятувалися від стрілянини, що почалася, а у нас, в Маріуполі було відносно спокійно. Вони поїхали з Луганської області, з Антрацита. Спочатку думали, що влітку будуть відпочивати, і відпочивали, здається, два-три місяці у Юр’ївці, Мєлєкіному, потім до нас вже приїхали, коли в них кошти завершилися. Потім вони побули і всю осінь у нас. Зрозуміли, що нічого не змінюється на краще, тільки погіршується. А додому повертатися треба. Тоді і в Маріуполі почали стріляти, були вибухи. Вони повернулися додому.

Звичайно, ми чули вибухи, але я живу у такому районі, де не так чутно. Лівий берег – Східний мікрорайон – там гучніше. Хоча і у нас в університеті відчувалася війна, вибухи.

У січні 2015-го обстріляли Східний мікрорайон, коли було багато загиблих людей. І зараз у нас на кладовищі виділено місце, де поховані цілі родини: батьки, їхні діти, навіть малюки. Серед дня обстріляли Маріуполь, загинуло більше ста людей. І вшановується їхня пам'ять, вони начебто з нами і сьогодні.

Наш університет тоді закрили тимчасово, бо навіть в центрі міста, де поблизу підземний перехід, вікна тряслися і дзвеніли. Звичайно, було жахливо, страшно. Не зрозуміло, що далі буде. Таке відчуття, що втратилася земля під ногами.

Знаю, у декого були втрачені можливості для заробітку. У мене чоловік втратив свій бізнес через воєнні події. І це також економічні труднощі викликало. Тому ми тимчасово виїхали з Маріуполя у більш безпечний регіон, до міста Борисполя. Чотири роки там жили, я працювала в Києві. І тільки три роки тому ми повернулися до Маріуполя, бо начебто стало трохи тихіше.

Чоловік втратив роботу в Маріуполі і намагався налагодити свій бізнес вже в інших регіонах України, в Києві. У мене брат загинув у військових діях. Зараз його сім’я вважається сім’єю загиблого воїна. Я тоді вагітною була, у мене син народився три рочки тому. Від мене спочатку приховували, що брат загинув. Я дізналася вже потім…

Звичайно, перший рік у нас як у переселенців був дуже важкий, хоча там начебто добрі люди. Нам дали квартиру, з цього приводу все було добре. Але психологічно перебування в іншому регіоні, нові люди, нові знайомства, нові контакти треба було зав’язувати, шукати роботу. Я тоді ходила по університетах, шукала роботу, по школах. Я психологічно відчувала потребу у допомозі і мені, і моїй дитині. Саме тому мені порадили у Борисполі психосоціальну адаптацію переселенців. Потім ми згуртувалися з іншими переселенцями, які також в результаті війни втратили житло, близьких. Ми разом намагалися справитися з цими проблемами і далі вже підтримували одне одного.

 Потім я з радістю повернулась до Маріуполя, до своєї роботи. Мені подобається жити в своєму будинку, де ми чотири роки не жили, подобається повернутися до своїх сусідів і друзів, знайомих, які залишалися в Маріуполі. Наразі особисто я відчуваю себе у безпеці. У нас немає зараз вибухів, стрілянини. Я не відчуваю наочно обставин війни.

Звичайно, для мене було багато переоцінок. Я вже думала, а чи треба було їхати з Маріуполя, чи не треба? Бо були ж мої колеги, які теж звільнилися з роботи і поїхали хто на Західну Україну, південь, Центральну Україну, це було безпечніше. А були колеги, які тут залишилися, але були «на низькому старті». Казали, що будемо тікати всі разом. Я думала, чи треба було тимчасово їхати або назавжди, чи треба було залишатися і продовжувати свою роботу. Я хочу сказати: добре, що поїхала, бо я познайомилася з багатьма людьми. І для мене це стало великим надбанням.