Дмитро вивіз свою сім’ю після бомбардування сусідньої вулиці. Батьки не схотіли покинути рідний дім, і згодом мама загинула під обстрілом в черзі за гуманітарною допомогою 

Ми жили в селі Мала Токмачка Пологівського району. Жили, як усі нормальні люди, працювали. Я жив з родиною, батьки окремо. 

Я дізнався, що війна, мабуть, через 20 хвилин після початку. Я був на роботі, дружина в інтернеті прочитала, що по всій Україні летять ракети, приземляються по мирних містах, що росія ввела війська на нашу територію. 

Близько місяця ми ще жили в селі. Достатньо швидко орки дійшли до нашого села - за тиждень від початку війни. Так вони там і стоять досі. В нас є малі діти, тому, коли вони почали обстрілювати мирне населення, ми прийняли рішення евакуюватися.

Ми працювали в городі. І був обстріл, все лягало на сусідніх вулицях. Все село в пилюці, в пожежі.

Це був жах, і ми виїхали до знайомих в сусіднє село, а потім в Запоріжжя. Виїхали ми доволі безпечно.

Батьки спочатку не хотіли покидати житло. Коли в селі обстріляли пункт видачі гуманітарної допомоги і загинуло чотири особи – в новинах розповідали – серед загиблих була моя мати. Ми батька забрали в Запоріжжя. 

Я працюю там, де і працював, роботу не втратив. 

Я дуже сподіваюсь весною повернутися додому: можливо, весною війна і не закінчиться, але мені здається, що до весни наші війська їх відтіснять від нашого села, від області. Ми маємо надію, що Запорізьку і Херсонську області звільнять, а от із Донецькою, Луганською і Кримом може бути довго.