Олександр з самого початку війни допомагав вижити землякам і організовував евакуацію свого підприємства, включаючи співробітників з сім’ями

Я мешканець міста Кремінної Луганської області. До війни наше містечко було щасливим, тихим, спокійним. Життя було розміреним. Ми будували плани на майбутнє. Була робота. Будувалися спортивні майданчики, легкоатлетичний манеж для збірної України з легкої атлетики. Були перспективи. Кремінна розташована в такому місці, де є ліси та озера. Створювалися умови для туризму, для бізнесу, пов'язаного з туризмом. 

24 лютого 2022 року почалось жахливо. Дзвонили друзі, ми чули гуркіт від вибухів. По телебаченню побачили новину, що на нас напали і почалася війна.

Деякі люди відразу поїхали з Кремінної. Деякі структури ще напередодні виїхали. А ми залишилися, працювали. Буквально через три-чотири дні в місті почалися перебої з хлібом. Я включився у волонтерську роботу. Мешканців міста підтримували наші приватні підприємці і міська рада. Вони нас забезпечували спочатку хлібом, а потім - всіма необхідними продуктами. Я волонтерив майже до захоплення міста. Кремінну захопили 18 квітня 2022 року.

Наші шкільні автобуси постійно вивозили мешканців міста у Слов'янськ, Краматорськ. Якщо не щодня, то через день. А коли назад поверталися, то привозили нам гуманітарну допомогу. А потім уже, як вони виїжджали, їх стали обстрілювати. 

З кожним днем виїжджати було все важче, тому що росіяни брали в кільце наше місто, і стали прострілювати єдину дорогу, яка нас сполучала з більш безпечними територіями.

Я від начальника отримав команду. У мене 28 підприємств, понад 800 людей, і в кожного з них – сім’ї, діти, яких треба годувати. І для того, щоб відкрити ці підприємства, забезпечити фінансування, вирішили виїхати на підконтрольну частину України. Ми це зробили, завдання виконали. Але, на жаль, наше місто окупували. 

Прихистили нас у Рівному. Ми їхали і навіть не знали, куди. Вже в дорозі нам повідомили, що нас прийме Рівне. 12 квітня 2022 року ми прибули в це місто. Місцева влада нас розташувала спочатку в церкві, а потім надала квартиру. Усе добре. Нас прихистили, деякі меблі дали, допомогли, чим могли. 

Бувало, що зустрічаєш мешканців Рівного, а вони кажуть: «Ми живемо недалечко від вас. У нас є вільна кімната. Давайте до нас». Люди готові були все віддати, щоб у нас усе було нормально. Дякую їм за таку допомогу.

Я весь час переживав за дітей, бо ми були в Кремінній, а діти - в Києві. А там тоді були прильоти. Складно було в перші дні сприйняти, що прожив життя на своїй території, а довелося все кинути і поїхати. На душі боляче було. І зараз важко від переживань за рідних і близьких.

Ми як виїжджали, то вивозили переважно комп’ютери з підприємства, бо там - база даних. А зі своїх речей були тільки сумочка і рюкзак.

Чекаємо на мир, мріємо про нього. Коли наші у 2022 році Харківщину звільнили і доходили до Луганщини, ми думали, що скоро війна закінчиться. Але у ворога, на жаль, дуже багато людського ресурсу. Звісно, хочеться повернутися додому. Відбудувати все і жити.