Надія з чоловіком перед тим, як виїхати з-під Бахмута, посадили город. Сподівались, що обстріли швидко закінчаться, і вони приїдуть збирати врожай

До війни ми жили в Бахмутському районі. Гарне було життя. Все було: хата, садочок, машина, робота. Поряд були діти і внуки. Всі працювали, у всіх було житло, а зараз немає ні в кого нічого. Важко про це говорити. 

24 лютого 2024 року були в розпачі. Усім було лячно. Не знали, що робити. Діти вирішили виїхати, бо в одних дитині було два рочки, в других – чотири. Зовсім малі дітки були. І вони всі поїхали в перших числах березня, а ми з чоловіком залишалися до травня. 

Діти приїхали у Дніпро, орендували житло, подзвонили і сказали: «Кидайте все і виїжджайте». Ми чули, як Попасна поряд гриміла. І бачили, і чули ті обстріли. Тож діти нам не давали довго роздумувати, сказали: «Збирайтеся, ми по вас приїдемо». Ми зібралися. Взяли дві сумки, бо думали, що їдемо на місяць-два. 

У нас був величезний город. Ми садили картоплю, помідори. Висадили всю розсаду. Чекали, що все ось-ось закінчиться – і ми вернемося. Але не так сталося, як гадалося. 

Нам, слава Богу, допомагали. Ми й грошову допомогу отримуємо. І добрі люди є кругом. Винайняли житло, усе нормально. Але все кругом - чуже, не своє.

Якось я йшла з магазину, сіла в парку на лавочку і загубила свою сумочку. А там був і паспорт, і довідка переселенця, і пенсійне посвідчення. І мені чужа людина принесла все додому. Я вважаю, що це був дуже гарний вчинок. До мене прийшла молода дівчина і принесла мої речі. Я хотіла їй віддячити, купити цукерки чи хоч якусь шоколадку, але вона сказала, що їй нічого не потрібно. Я їй дуже вдячна. Ось це мене і вразило, що молодь у нас така небайдужа. 

Люди різні. Є такі, що кажуть: «Якби не ви, то і війни б не було. Це ви, східняки, винні, що іде війна». А інші, навпаки, говорять: «Боже, як вам важко! Ми розуміємо, як вам важко морально».

Мрію, щоб уся родина була разом, щоб було житло своє, а не чуже. Бо ми спимо на чужих диванах і на чужих подушках. Мені хочеться, щоб діти могли ходити до школи і до садочка. Щоб усі мали роботу улюблену. Ми вже пенсіонери, нам багато не треба. Хочеться, щоб діти спали спокійно. Щоб оце все закінчилося, щоб був мир, і всі могли жити нормально. Ми розуміємо, що до Бахмуту не повернемось, бо там нікуди повертатися. Наше житло розбите вщент.