Херсон з першого дня війни був під російськими обстрілами. Найважче було стареньким людям і дітям

Я з Херсону. Все було чудово. Працювала, жила у своїй оселі. Діти були поруч, онуки також. А зараз я в чужому місті, у чужому помешканні. Винаймаю квартиру, хазяйка нам підняла орендну плату. Тут роботи нема. Діти далеко, онуки теж. Отак і живемо. Гуманітарну допомогу тільки Рінат Ахметов дає нам зараз, а більше ніхто нічим не допомагає. Дякую йому.

24 лютого зранку мені подзвонила невістка і сказала, що у нас війна. Я не повірила. Ввімкнула новини, але там нічого не сказали. А потім я побачила з балкона, що всі кудись біжать із сумками і валізами. Почала дзвонити всім родичам. 

Ми просиділи без світла, без води два тижні під обстрілами і вирішили, що треба виїжджати. Діти на цьому сильно наполягали. Ми поїхали в Антонівку. Думали, що там у підвалі сховаємося, якраз біля Антонівського мосту. 

Там ми пережили з дітьми в підвалі страшну ніч, а потім поїхали в місто Херсон, у спальний район, до мене додому. Там сиділо 15 чоловік у моїй квартирі. Потім потроху роз'їхалися, хто куди. 

А в мене залишилась родина. У березні мама померла від інсульту, не витримала. Ми її поховали під бомбами і всю окупацію були в Херсоні. А потім, коли наші зайшли, ми виїхали в Миколаїв. 

Ми, як і всі, бігали по аптеках і магазинах, шукали, де що можна купити.  Дякувати Богові, що невістка моя з онуками виїхала в березні, а ми вже, всі дорослі, якось перебивалися. Деякі були запаси. А взагалі – стояли в чергах. А потім закінчилися гроші. Тяжко було, не хочу навіть згадувати. 

Очі онуків найбільше шокували. І мамині очі, коли вона помирала.

Коли наші зайшли, знову я не могла повірити. Думала, що це якась провокація. Нас лякали, що це перевдягнені російські військові. У нас же не було жодної інформації - ні інтернету, ні зв'язку. А потім, звичайно, це була радість. 

Ми в Миколаєві були тиждень, а потім нам тут знайшли квартиру діти, і ми так у ній і живемо. Хазяйка квартири спочатку брала з нас гроші тільки за комуналку, тому що ми біженці. У цьому місті люди дуже добрі.

Моя мрія – повернутися до себе в місто, жити у своїй квартирі. Щоб були поруч мої діти і онуки. І щоб ніколи не було війни.