Кліщинська Тетяна, 11-а клас, Камʼянець-Подільський ліцей «Славутинка»

Вчитель, що надихнув на написання — Гораш Тетяна Олександрівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Напевно, кожному знайоме почуття, коли серце завмирає, подих перехоплює, а руки й ноги охоплює тремор. Хтось скаже: «Кохання». Я щиро заздрю цим людям, тому що для мене це страх: коли повітря бринить від вою сирен, і ти чуєш звук польоту ракети, яка зруйнує чиєсь життя…

Війна прийшла неочікувано. Ще вчора я сперечалася з подругою про те, куди ми поїдемо на вихідні, а сьогодні прокинулась від маминого плачу й зрозуміла, що життя зміниться. Паніка, страх, недовіра – це те, що я відчула в той момент. Війна була для мене чимось міфічним, тим, що було в минулому й ніяк не може статись зараз.

Проте реальність жорстока. Я повністю усвідомила це, коли батько моєї подруги загинув: його розірвало на шматки настільки, що не було що хоронити. 

В одинокій труні покоїлись лише його мундир і біль його сімʼї: його внуків, які ніколи не познайомляться з дідусем, його дітей, що втратили батька, його дружини, яка більше ніколи не зможе обійняти свою кохану людину. І це лише одна з історій, таких тисячі. 

Жахливо усвідомлювати, що кожен твій день може стати останнім, що ти досі жива лише завдяки відвазі й жертві інших людей.

Проте, на жаль чи на щастя, люди вміють адаптуватись до будь-чого, навіть до такого жахіття, як війна. Ми звикаємо до сирен повітряної тривоги й до гулу ракет над головами. Не сприймаємо всерйоз реальну небезпеку й забуваємо про укриття.

Напевно, мені пощастило, що народилася на заході України. Я бачила набагато менше жахів, ніж діти Сходу, і неймовірно вдячна за це нашим Захисникам. 

Серце крається, коли дивлюсь новини й бачу руїни. Тому що це не просто будинки - це чиїсь життя.

Обовʼязок кожного українця допомогти нарешті припинити це. Навіть простим донатом ми можемо врятувати життя. На початку війни ми з подругами виходили на дорогу з плакатами задля збору коштів для армії. За три дні назбирали пʼять тисяч гривень. Чи це велика сума? Напевно, що ні, проте й вона змогла допомогти комусь. Будь-яка допомога потрібна й важлива, тому що сила в єдності й підтримці. Дорослі, що прагнуть влади, влаштовують справжнє пекло для невинних дітей, життя яких може бути назавжди зламане. І те безхмарне минуле тепер може бути тільки в снах.

Невже я багато прошу? Лише спокою. Тепер мої мрії перетворились на щось страшне. Чи може дитина бажати, щоб її рідних не торкнулось таке горе, чи може дитина бажати перестати бачити смерть навколо. Моя відповідь - так, може. Тому що тільки про це мрію.

Я щиро радію, що моя бабуся не дозволила сімдесятирічному дідусеві піти на війну. Ще з 2015 року він відвойовував нашу свободу на Донбасі, а з початком повномасштабного вторгнення пішов би в перших рядах захищати свій дім і сім’ю.

Неймовірно страшно усвідомлювати, що я могла б його більше не побачити.

На мою думку, війна - це найстрашніше, що може статись. Вона краде життя людей, майбутнє їхніх дітей й онуків, ламає серце та розум. Вона спотворює душі навіть найчистіших людей, знищує їхню особистість, залишаючи лише оболонку, яка не живе, а просто існує. Скільки випалених душ залишиться після війни? І не злічити. Тому найважливіше бути опорою й підтримкою одне для одного. Наша путь буде довгою й нестерпно болючою, проте ми мусимо її пройти на шляху до Перемоги. Слід робити все, що нам до снаги, щоб пришвидшити її. Кожен українець робить свій неоціненний вклад у майбутню Перемогу. Моє покоління наполегливо навчається, щоб поставити нашу Україну на ноги після закінчення цього жахіття. Кожен із нас має можливість чогось досягнути. Ми не повинні нехтувати тим шансом, що дарують нам Захисники - шансом на життя. Цінуйте його.

І виростають покоління,

Котрі не чули тишини.

О, найстрашніше з літочислень -

Війна війною до війни!

(Ліна Костенко)