Після обстрілу маминого будинку Геннадій забрав родину і виїхав з окупації

Ми з Полог. Родина в мене - жінка і дві дочки, мама і брат.

24 лютого я працював. Ми прийшли на роботу і вже чули, що стріляють. Намагались працювати ще кілька днів. Увесь час ховались у бомбосховище під час тривоги, вночі вдома не спали – бігали у підвал.

На початку березня до нас зайшли росіяни. Я кожен день ходив до мами з центру в іншу частину міста. Мав проходити блокпост, і щоразу вони змушували роздягатись до футболки, прискіпувались до всього.

В нас близько десяти днів не було електропостачання взагалі, води не було. Воду ходили набирати до сусідів в приватний сектор – добре, що в них колодязь був.

Магазини всі відразу зачинились, полиці були порожні. Через два тижні з’явились крупи, мука.

Найбільше я переживав за свою сім’ю, про себе тоді не думав. Моя старша дочка вчилась в Києві. Коли все почалось, вони в бомбосховищі сиділи в метро, а потім виїхали у Словаччину. Ми до сих пір з нею не бачились, тільки зідзвонюємось.

Якось я прийшов зранку до мами досаджувати картоплю і почались прильоти. Я, ніби, щось відчував і того дня сказав дружині лишитись вдома. Снаряди падали у будинок, у двір.

Один з них поцілив за два метри від того місця, де ми з мамою за кілька хвилин до того сиділи. Там геть усе було зруйноване.

Мама отримала порізи уламками скла, у неї був шок - вона не могла ні говорити, ні плакати. Це був страшний момент, я до сих пір не хочу про це згадувати.

Ми забрали якісь речі, кішку і виїхали у Запоріжжя. Молодша донька зараз з нами. У брата теж хату розбомбило, але він не став виїжджати. Опікується нашою собакою зараз. Положення у них тяжке – хліб то є, то немає, світло також.

До війни я на заводах працював, а зараз роботи не маю. Щоб влаштуватись, потрібні документи, які лишились в окупації. Тяжко, але моя рідна родина – моя підтримка. Разом усе переживемо. Щойно окупантів виженуть, повернемося додому – будемо Пологи відбудовувати.