Афанащенко Давид, учень 8 класу Дирдинського закладу загальної середньої освіти І - ІІ ступенів Городищенської міської ради Черкаської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Підпалько Валентина Олександрівна

Війна. Моя історія

Раніше все було добре і зрозуміло, раніше я жив із бабусею та дідусем у своєму чудовому селі Милове Бериславського району на півдні України. На той час мені було дванадцять років – час, коли безтурботно гасаєш вулицями рідного села з однолітками, граєш з ними у футбол, плануєш поїздку в Херсон – наш обласний центр.

Але потім прокидаєшся і замість звичного привітання бабусиного «Як спалося? Чи солодкі сни снились?» чуєш її тихе схлипування і приглушений шепіт: « Вставай, онучку, війна почалась.» Тоді мені було не надто зрозуміло, яка війна, що вона в собі таїть, чому бабуся плаче…

Я навіть не обмірковував, чому треба йти в підвал будинку і там сидіти, а просто тупо наслідував дідуся – треба йти, йду, треба спати на землі – сплю, треба допомогти облаштувати наше підвальне сховище – тягну матраци, ковдри, заспокоюю менших братика і сестричку… А потім прийшов страх: шалений, панічний. Страх, що цей день може бути останнім, що погляд бабусі може бути останнім, що голос дідуся теж може бути останнім сьогодні, в цю мить. Бо сьогодні в село ввішли окупанти, і кожна хвилина перетворилася на вміння слухати: хто там, де ходить, що летить, по кому стріляють?

І саме тепер я став усвідомлювати слова старших, що треба бути уважним на кожному кроці і обачним, що треба знати правило чотирьох стін ( не трьох!) Це все означало, що так треба спати – під чотирма стінами підвалу, погреба і будинку. Дідусь облаштував це місце так, що нам там було тепло, хоча незатишно.

Саме тоді я зрозумів головну суть слова «треба». Відійшли в минуле мої забаганки, вередування типу «не хочу, відчепіться!» Натомість чітко стало зрозуміло, що саме треба робити, що треба говорити, що їсти, треба намагатись вижити… Життя моє докорінно змінилось. Я став більш дорослим, більш уважним, став помічати хороше й підле в людях, які мене оточували. Надто тяжко й довго тягнулись дні.

Коли сусіднє село почали звільняти наші війська, ми поїхали до другої бабусі, в Херсон. Думали, там буде краще дочекатися наших і буде більш спокійно моїм молодшим братику Садаму та сестрі Аїше. Дійсно, Херсон звільнили, не було поряд ненависних солдат, але виникла інша проблема: не стало світла, і його не було майже місяць.

Де брати воду у великому місті? А води треба було багато: не лише їсти приготувати, а й попрати  одяг, помити посуд і просто змити з себе бруд повітря, отруєного запахом війни.  Я допомагав дідусеві носити воду із сусідніх вулиць, де були криниці. Але це було далеко. І нас постійно стали обстрілювати окупанти з лівого берега, можливо це їм приносило задоволення, а можливо хтось зі своїх -  «наших»-  зрадив, вказав, де нескорені херсонці беруть воду. Довелося знову повертатися у своє рідне село Милове. Але і тут рашисти все обстрілювали касетними бомбами.

Коли ми одного ранку сиділи на кухні, почули знов цей специфічний звук – летять снаряди, і летять вже не через будинок, а прямо на нас…Снаряд впав під тином, розтрощив вікна, двері, загинув сусід..

І в цей час долею випадку подзвонила старша сестра (нас у бабусі четверо внуків), вона на той час була в Черкаській області, і через скрегіт снарядів, що лунав навколо, веліла негайно залишити все: і господарство, і будинок з усіма маєтностями та виїжджати звідси, що ми і зробили.

Тепер я живу в Черкаській області, ми ходили від будинку до будинку, доки нас не приютили більш порядні і чесні люди. Мені тут незвично, бо тут і земля не така, як на Херсонщині, і природа не така, як у нас в Бериславі.

 І хоч у мене тут є друзі, хороші вчителі, знайомі, сусіди – я вірю, що незабаром я зможу повернутися до себе додому, в моє рідне Милове, нехай і розтрощене, заміноване, але моє, найдорожче, рідне, українське…