У перший день війни ми перебували в селі Трьохізбенка. За час війни наш будинок трохи постраждав. У городі були величезні ями, вилетіли усі шибки в будинку. Вікно одне, спасибі, Червоний Хрест допоміг вставити безкоштовно. Сусідам вставили вікна. Їм взагалі влучило просто під фундамент прибудови, тоді знову у всіх вилетіло скло. Так що діставалося нам добре.

Сьогодні прожив – і слава Богу

Часто доводилося сидіти в підвалі. Усе запам’яталося: страх за себе, за своє життя, за життя дітей і всіх людей, що живуть поруч. Дуже-дуже було страшно, дуже страшно...

Ми на тиждень виїжджали, у мене брат живе у Сватовому Луганської області. Коли дуже обстрілювали нашу вулицю, ми були у брата. А коли в сусідів було влучення, довелося повертатися.

Коли почалися бойові дії, у нас перебило газ, потім відключили світло. У людей в селі були газові печі, котли. Усе перебили в перші ж дні. Добре, що ми, наприклад, із дідусем не викинули грубку, вона обігріває будинок. На ній і готували їсти. Починався обстріл – ми галопом в підвал.

Сьогодні прожив – і слава Богу

Воду ми могли набирати, у нас були електричні насоси. На вулиці в однієї людини була колонка, ми там збиралися всією вулицею. Хто далі жив – ті возили воду на санчатах, це ж було взимку.

Дуже важко було, особливо у 2014 році. Коли 12 лютого [2015 року] домовилися про перемир’я, стало трохи легше. Уже не було такого обстрілу, але все одно страшно. І зараз якщо десь вибухне, ми здригаємось.

Слава Богу, пенсії нам платять вчасно. У нас свій городик, вирощуємо для себе картоплину, помідорину, огірочок. Із пересуванням, звичайно, стало важко. Через Станицю Луганську дуже далеко їхати.

У нас родичі живуть на іншому боці. Там у мене поховані батьки. Туди дуже складно добиратися. Щоб мені потрапити в Зимогір’я, у Лозівське, треба поїхати в Станицю, там переходити. Від нас туди 15-20 кілометрів, а потрібно проїхати кілометрів 100. А зараз тим паче стало складно через коронавірус. Тому ми нікуди не смикаємося, уже старенькі. Хотілося б хоч раз або двічі на рік поїхати на могилку до батьків або погостювати в родичів. Спілкуємося тільки по телефону, але хочеться вільно.

Звичайно, через війну змінилося ставлення до життя. Ми не думали, що на старості будемо так жити. Жили мирно і спокійно, а тепер не знаю... Сьогодні прожив – і слава Богу.

Ми отримували допомогу від Фонду Ріната Ахметова. Ми з дідом обидва інваліди, нам давали гроші на дрова. Це була велика підмога для нас, зараз можемо топити грубку. Давали також продукти, надавали хорошу допомогу.