Рано вранці 24 лютого зателефонували рідні й розповіли про російське вторгнення. Ми увімкнули телебачення і дізналися про всі події. 7 березня місто Ізюм залишився без світла і зв'язку. 9 березня на моє подвір'я прилетіла ракета, нам пошкодили двері, вікна та дах. Ми ховались у підвалі сусідів. Сусідці 85 років, вона одинока. Мій чоловік, я та син перебували у неї цілий місяць, тоді ми були в окупації. Цей місяць був найтяжчим. Холодні дні та ночі. Спати лягали в куртках та шапках. Усі запаси їжі були вичерпані, купити було ніде й лякала відсутність коштів. Трошки залишалося цибулі, картоплі та моркви. Можна було виміняти на крупи.Так і робили. Готували на багатті. Води не було. В окупації жили шість місяців, було важко.

Зараз живемо у своєму будинку та допомагаємо старенькій сусідці, яка нас прихистила. Торік 10 вересня побачила у вікно танк з нашим прапором України, тоді закричала на всю хату: "Наші воїни їдуть". З роботою зараз тяжко. Чоловік ходить розбирає завали.

Про війну нагадує наша груша, її посадив батько, коли я народилася. На жаль, ворожа ракета влучила прямісінько в неї і половини дерева немає. Зараз вона відновлює новий пагонець і продовжує жити.