Півень Олеся, учениця 10 класу, Буцький ліцей Буцької селищної ради Черкаської області

Вчитель, що надихнув на написання есе: Шаповалова Людмила Володимирівна

 Війна. Моя історія

Війна! Це найстрашніше, що можна почути. Це горе, біль, сльози,  розпач. Неможливо передати словами, що ти відчуваєш у ці моменти. Кожна частинка тіла здригається від почутих новин. Дні стають сірими. Ти не розумієш, який день тижня, яке число, але ти точно знаєш який день війни…

Виття сирени, повітряна тривога!!! Всі в укриття!!! Серце завмирає від можливих вибухів і я у повітрі ніби відчуваю запах гарі. Але все це тільки здається, все минулося. Минулося у нас, але ж десь це було -  звук сирени і вибухи!

До кінця не можу зрозуміти, що відбувається. Чому, чому на нас напали? За що проливається невинна кров? Війна…Серце стискається в грудях, страшні думки в голові, а що  ж буде далі?  Починаєш усвідомлювати, що це не поганий сон, не фільм жахів, а наша реальність. Кров холоне в жилах від новин по телебаченню. Україна у вогні! Клята росія бомбить міста і села, розстрілює мирних людей, знищує все на своєму шляху.

У перші дні війни українці показали свою силу, стійкість і волю. Створювалися територіальні оборони, волонтерські центри. Чоловіки масово йшли у військкомати, щоб стати на захист рідної неньки України. Спільне горе об’єднало всіх.

Кожний намагався допомогти чим міг. Усе село зійшлося, щоб наплести маскувальних сіток. Працювали всі -  від дитини до людей похилого віку. А як стали приїжджати переселенці, то допомагали їм поселитися, забезпечували їжею й одягом. Кожний сприймав їхній біль, як свій. Страшні картини спливали в голові від почутого.

Одна сім’я виїхала з рідного дому, а назустріч -  ворожий танк. Нелюдів не стримав надпис «Діти» -  розстріляли…А скільки ще почутих страшних історій про катування звірств людей!

Буча, Ірпінь, Маріуполь і ще багато міст нашої неньки надовго увійдуть в історію, як міста, що знаходилися під окупацією із великою кількістю жертв серед мирного населення.

Моя родина проживала за межами бойових дій, тому помагала всім, чим могла. Донатили гроші на ЗСУ, допомогали волонтерам продуктами. Тато спочатку війни був у терообороні, а згодом пішов воювати. Простий хлібороб, який все життя вирощував хліб,  мусив узяти  в руки зброю. Зараз воює в гарячих точках під Куп’янськом. Щодня чекаєш вісточки від нього і такі короткі але дорогі серцю слова: «Я живий,  все добре…» Ніколи не думала,  що так швидко можна подорослішати. Коли починаєш цінувати кожну мить життя, проведену з рідними і друзями. Починаєш задумуватися скільки скалічених долей, діти-сироти, діти війни.

Важкий шлях зараз проходять українці. Багато людей, тікаючи від війни, виїхали за кордон. У кожного з них своя історія. Хтось уже ніколи не повернеться до своєї домівки, бо її просто немає. Клята війна зруйнувала всі мрії,  надії, сподівання. Але не зламала віру. Коли питають:

- Звідки  ви?

- Ми з України! - гордо відповідають.

З кожним прожитим днем усе більше усвідомлюємо, що таке війна. Наше життя вже ніколи не буде таке, як раніше. Усе змінилося.

Увесь світ тепер знає, що є держава Україна, в якій живуть сильні духом люди. Ми - нація, яка ніколи не стане на коліна перед ворогом.

Ми – українці! Ми будемо стояти до останнього подиху, захищаючи свою землю, свою культуру.

Все буде Україна!!