Катерина Іванівна десять місяців війни провела з рідними в Маріуполі. Вони голодували, боялися виходити з підвалу. Коли обстріли припинилися, намагалися пристосуватися до нових умов, але Катерина не витримала – забрала дитину та виїхала на Прикарпаття, а батьки залишилися в окупації

Мені 43 роки. Я державний службовець. Мешкала з родиною в місті Сартана.

Перші вибухи пролунали о пів на четверту ранку неподалік від нашого будинку. Він уже потрапляв під обстріли у 2014 році, тому ми зібралися й пішли в безпечне місце. 26 лютого наш будинок постраждав внаслідок бомбардування. На щастя, ніхто не загинув. Наступного дня ми евакуювалися в Маріуполь. 

Нас поселили в дев’ятиповерховому гуртожитку в центрі міста, але через бойові дії ми весь час сиділи в підвалі. Було 250 переселенців із Сартани і 30 – з Лівого берега Маріуполя. Найменшою була двомісячна дитина, а найстаршим – дев’яносторічний дідусь.  

Нас з родичами було десятеро. Ми з сестрою готували їсти на вогнищі. Спочатку їли два рази на день, потім – лише раз. А після окупації міста – раз на два дні. До сьомого березня міська влада надавала продукти, а коли вже неможливо було пересуватися містом, допомога припинилася.

Ми зливали воду з труб, розтоплювали сніг.

Ми з сім’єю та ще понад п’ятдесят людей вибиралися з Маріуполя пішки. Вийшли 26 березня у бік Мангуша й Мелекіного. Були обстріли. На щастя, всі залишилися живі. Ми пройшли дванадцять кілометрів, потім нас безкоштовно поселили в пансіонаті. П’ятого травня мені вдалося повернутися додому. Моє житло пограбували, вкрали автомобіль. Ми з батьками намагалися пристосуватися до нових умов життя, але це було складно. Зрештою, я з дитиною виїхала на Прикарпаття, а батьки залишилися в окупації.

Це була важка поїздка. Ми їхали шість діб через росію, білорусь і Словенію. На кордоні з росією мене допитували впродовж шести годин. Не можна було зізнаватися, що я їду в Україну.

На кожному кордоні я розповідала різні історії. У росії – що їду до родичів у білорусь. У білорусі – що їду в Польщу. Оскільки я держслужбовець, то розуміла, як ризикую. Мою колегу співробітники ФСБ на десять діб посадили в СІЗО.

Мене шокує те, на що окупанти перетворили Маріуполь. Зараз там безлад, антисанітарія й беззаконня. Мені здається, що в місті навіть інше повітря – нічого рідного не зосталося. Я ледь витримала там десять місяців.

У росії та білорусі до нас ставилися упереджено, а коли ми перетинали кордон із Польщею, з нами приязно спілкувалися, бажали всього найкращого. На Прикарпатті люди співчувають нам, допомагають.

Мій син живе в Харкові. Приблизно місяць з ним не було зв’язку. У мене серце розривалося від того, що я не знала, чи все з ним гаразд. А зараз я переживаю за батьків, які залишилися в окупації. Розумію, що зможу повернутися в Маріуполь тільки тоді, коли він знову стане українським.