Олександр Миколайович довго не хотів залишати свій дім. Він сподівався на швидке закінчення бойових дій. Коли снаряд влучив у сусідський двір, зрозумів, що не можна далі зволікати. Виїхав в Оріхів. Там була подібна ситуація: він знову чекав на припинення обстрілів, але з кожним днем ставало тільки гірше.

Мені 60 років. У мене є батько, дружина, син, невістка і онук. Ми мешкали в селі Білогір’я Запорізької області.

24 лютого я прокинувся о п’ятій годині ранку, почув, як щось пролетіло. Двічі виглянув у вікно, але нічого не помітив. На третій раз побачив ракету. Вона полетіла у напрямку Дніпра. Коли вийшов на вулицю, помітив заграву з боку Мелітополя. Ми з сином поїхали на роботу. Об одинадцятій годині нас відпустили додому.

Третього березня у сусіднє село, Новопокровку, зайшли окупанти. У нашому селі були українські військові. Росіяни почали обстрілювати Білогір’я. Були влучання в житлові будинки.

Ситуація погіршувалася з кожним днем. Не було світла, води й газу. Поки не посилилися обстріли, один фермер привозив хліб. Гуманітарної допомоги не було. Ми мали запаси, але розуміли, що надовго їх не вистачить.

Я хвилювався за чотирирічного онука, тому попросив фермера, який мав автобус, щоб він вивіз сім’ю мого сина. Ми з дружиною і батьком залишилися. Я не хотів залишати домівку. Сподівався, що обстріли припиняться, однак вони лише посилювалися.

Одного дня в гараж нашої сусідки влучив снаряд. Вона в той час виходила з будинку – на неї полетіли уламки. На щастя, сусідка вижила. Після того випадку я зрозумів, що треба рятуватися.

Ми взяли з собою лише їжу й поїхали. Речей не брали, бо думали, що найближчим часом ситуація стабілізується і ми повернемося додому.

Під час затишшя ми степом виїхали в Оріхів. Росіяни його також обстрілювали, але, порівняно з Білогір’ям, не так інтенсивно. Були влучання лише в промисловому районі. Дружина боялася вибухів, тому ховалася в підвал. Ми з батьком сиділи в будинку: батько не міг спускатися, а я не хотів. Ми приїхали в Оріхів сьомого квітня, а в середині травня дружина не витримала й виїхала разом з сусідами в Чернівці. Ми з батьком залишилися, сподіваючись, що скоро все закінчиться. Отримували гуманітарну допомогу. Хліб можна було купити. Неподалік набирали технічну воду.

Невдовзі виникли перебої зі світлом, потім зник газ. У вересні почалися дуже сильні обстріли: росіяни били по центру Оріхова. Зруйнували багато будинків біля автостанції.

12 вересня я ходив у центр міста по хліб. Коли повертався, потрапив під обстріл. Я ледве дістався додому. Обстріл не вщухав упродовж трьох годин. Такого ще не було. У нас вилетіли вікна. Наступного дня в будинок влучив снаряд – все згоріло.

Я зателефонував синові і попросив забрати нас у Запоріжжя. Зараз ми орендуємо квартиру. Живемо на пенсію і соціальні виплати від держави. Отримуємо гуманітарну допомогу. Я сподіваюсь, що війна скоро закінчиться.