Ми живемо в орендованій квартирі, у якій усі речі чужі.  Спогади про Донецьк нас не відпускають. Дрібниці навіть побутового характеру наводять тугу. Коли їхали, речей із собою практично не брали, але улюблену іграшку сина покинути не змогли. Хоча 2014 року було зовсім не до іграшок – вижити б! Це не забудеться дуже довго.

 Найбільше я переживала за сина. У нього дитячий церебральний параліч. І вивезти його самостійно з Донецька здавалося нереальним. У нього тоді коляска була, але зламалася – і ми не виходили нікуди взагалі. Вивозити було так само небезпечно, як жити під обстрілами. Залізниці, автостанції вже не працювали.

Евакуацію організував Фонд Ріната Ахметова. Привезли нас до пансіонату, відразу дали продукти… У Краматорську в нас почалося інше життя. Але ми сподіваємося, що буде мир, і ми будемо жити у своєму місті.