Війна – це те, що не зрозумієш, якщо не пережив. Розуміння війни в кожного своє. У когось – страх, у когось – гіркота втрати майна або гіркота втрати близьких. Тут немає якогось конкретного визначення.

Напевно, усе почався 26 травня 2014 року, це були перші бої за Донецький аеропорт. Перед цим була мить, коли ми йшли з роботи і два військові літаки дуже низько через центр міста пролітали, можна було навіть розглянути їх бортові номери.

Потім стало гірше. Одного разу я їхав вранці на роботу, був обстріл автостанції «Центр», по-народному «Яма». Туди прилетів снаряд і влучив в автобус. Я бачив обгорілий автобус, тіло водія за кермом. Таких моментів багато було. Коли вибухнули склади в Куйбишевському районі, усім містом вибухова хвиля пройшла. Я стояв у кабінеті біля вікна, і дерев’яне вікно аж усередину вигнулось від вибухової хвилі, а в машзалі все скло посипалося.

Потім недалеко від мого будинку пролетів снаряд, а я в цю мить їхав із роботи. Автобус зупинився на зупинці ОЦКЛ, почався обстріл – і я бачив, як це все лягало по селищу. Я розумів, що все могло прилетіти й мені в будинок. На Маріупольській розвилці – це перетин Ленінського проспекту й вулиці Кірова – саме проїжджала машина, і снаряд влучив у неї. Коли я прибіг додому, обстріл уже закінчився. Дружина, яка була в той час вдома з дітьми, розповіла, що старший обійняв її і сказав: «Мамо, я хочу жити».

Старший син обійняв маму та сказав: «Я хочу жити

У серпні я відправив сім’ю в село Осипенко під Бердянськом. Дружина там просиділа до вересня. Повернулася – і на роботу вже не вийшла, там теж якісь зміни відбулися. Але в Донецьку було небезпечно, ми намагалися виходити з дому якнайменше, у магазин і назад. Реально не хотілося потрапити під обстріл. Одного разу я сидів у дворі й почув звук «у-у-у-у». Зрозумів, що летить міна. Вона впала в районі вулиці Кірова, біля гастроному «Алма-Ати».

Коли лягаєш спати, а будинок ходором ходить, я маленьким дітям своїм пояснював: «Та це салюти, дітки, не бійтеся».

Зрештою, ми вирішили виїжджати. Спочатку виїхав я, знайшов тут, у Кам’янському, роботу та квартиру, а через місяць приїхав додому, забрав сім’ю, і ми виїхали вже сюди повністю. Надії, що я повернуся додому назавжди, немає. Ці конфлікти ніколи не закінчуються.