Я жив у Слов'янську і працював на будівництві. 24 лютого почули сирени. Спочатку не повірили в такий розвиток подій. А потім родину довелося відправити подалі. Щоб дітки не боялися, щоб не постраждала їхня психіка. 

Найважчим фактором для мене стала розлука з родиною. Домашні клопоти. Війна війною, а вдома було багато справ: і город садили, і їсти варили, і живністю намагалися займатися. Діти приїхали, потрібно їх чимось годувати.

У найбільш пікові моменти у Слов'янську стояв у черзі два дні, щоб купити потрібні ліки батькові. А зараз у нас усе налагодилося. Повідкривалася більшість магазинів. 

З друзями віддалилися. З тими, хто виїхав, не спілкуємося, хоча всі в Україні. 

Мої діти повернулися. Там, де вони перебували, вимикають світло, а усі гуртожитки зав'язані на світлі. У них холодно. Спочатку вони жили в школі, потім їх звідти попросили. Знайшли житло. Я інвалід дитинства по бронхіальній астмі, зараз не працюю. А дітей годувати потрібно. Влітку займалися городом з матір'ю. Вирощували і овочі, і фрукти, закривали консервацію, готувалися на зиму.