Подкопаєв Володимир, 11 клас, Катеринопільський ліцей № 2

Вчитель, що надихнув на написання есе - Логачева Тетяна Анатоліївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Усупереч усім прогнозам нас, українців, уже 957 днів не повинно існувати як таких…Запитаєте мене, у чому незламність духу і сила української нації? Я відповім, і відповідь моя буде чесною! Маю власний недитячий життєвий досвід: нині проживаю у будинку дитячого типу, своїх батьків пам’ятаю зовсім погано, завжди намагався особисте тримати за сімома замками, бо не варто виставляти на загал, оголяти душу, тим паче, хлопцеві, скиглити на життя…Поряд зі мною два рідних брата, моя опора та розрада, особливо менший, названі батьки – вихователі та друзі, що заповнюють порожнечу. То ж власні сили ще черпаю із прикладу незламного українського народу, титанічної праці хоробрих хлопців із ЗСУ та звитяжної історії, яку так намагаються «переписати» Не дружній і Не братній народ.

Я бачив розпач у людських очах, навіть страх перед невідомістю, але разом із війною прийшло до нас, українців, щось ще незвідане, приховане, що чекало слушного часу, щоб нас об’єднати.

Люди згуртувалися, ставали до спільної праці, а натомість зникали кордони між своїм і чужим лихом; перші переселенці, сповнені страху, сирени, плач, прокльони у відому адресу, гул літаків, і очі старих людей (вони назавжди закарбувалися), тремтячі руки дідуся, який будував укріплення разом із внуком та чарував над коктейлем, щоб гідно зустріти ворога! Страх від слова «війна» холодив серце, душу, тіло…. Нині сміливість і відвага, відповідальність та жертовність кожного на своєму місці.

Війна навчила нас незвіданого: співпереживати, підтримувати одне одного, навіть попри всі труднощі, українці стали людянішими та добрішими, змінилися цінності.

Щодо емоцій, то мене сповнює лють до ворога. Як на мене, то це нормальна реакція на війну. Цінним стало лише людське життя, обійми найріднішої людини, рука допомоги, дзвінок – і відповідь на нього…. Війна навчила нас дякувати незламним воїнам, радіти добрим новинам, вчити історію, щоб запам’ятати назавжди, викарбувати і передати нащадкам код нації. У нас, завдячуючи ЗСУ, не йдуть активні бої, ми ходимо до ліцею, наполегливо волонтеримо, долучаємося до спільної колективної праці в граді, зокрема плетемо сітки, нещодавно проводили благодійний ярмарок, виручені кошти доєднали на придбання необхідного для воїнів.

Я вчуся, і нехай мої знання також наближають ПЕРЕМОГУ, бо розумні війни не розпочинають!

Світе, агове,  схаменися, війна не лише наша! Так, війну розпочав «недалекоглядний», але ж скільки ще потрібно скалічених доль, понівечених життів, щоб, об’єднавшись, поставити крапку у цьому кровопролитті? Історію пишуть незламні кіборги – українці, всі на своїх місцях, свідомо, бо знають, що захищають і кого! За їхніми спинами свята українська земля, історія, родина…Віримо, навчаємося, єднаємося, бо ми – УКРАЇНЦІ! З вірою у серці! З вірою в УКРАЇНУ!