Наліжита Ілона, 11 клас, Опорний заклад "Лісоводський ліцей Городоцької міської ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Шелест Лариса Вікторівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Тисяча днів війни… Це не просто цифра. Це довгий шлях випробувань, втрат, боротьби та надії. За ці дні ми змінилися… Які ми? Що додає нам сил? Кожному своє. Тисяча днів відмерлих нервів… Один на всіх – нерв війни.  У всіх бринить однаково : тривогою , смутком, втратами, зажурою…

Гуде сигнал тривоги. Проходжу повз кав’ярню . Під дверима стоїть дитина, років 5-6 й гойдає візок з меншенькою. Тривога завиває новим витком. Старша починає гірко плакати, майже навзрид. Не встигаю спитати , що трапилось , як виходить мама з рогаликами в руках: -Чого ти плачеш? Що трапилось? -Сирена, а тебе немає! -Ну ти ж знаєш, де я. Все гаразд, тримай рогалика! Дівчинка бере , заспокоюються й додає: -Я просто боюсь померти без тебе…

«Боюсь померти без тебе»,- говорить п’ятирічна дитина (текст Lesia Sukhodolska)

«Боюсь, щоб ракета не влучила, коли я у ванній, - говорить моя знайома, - бо рятувальники виноситимуть мене без одягу...» Всю ніч під час тривоги стояла над колискою донечки ,- говорить моя невиспана вчителька із усмішкою розпочинає урок.

Ось мої тисяча днів війни… А ще… Ще за ці дні я навчилась дивитись в очі односельчанам, а не на їх протези замість ніг.

А ще… Ще я навчилась говорити на загальні теми із найкращою подругою, в якої тато зник безвісти… Проте ці дні також показали наскільки міцними можуть бути людські стосунки: дружба, підтримка, взаємодопомога – це те, що допомагає пережити найважчі моменти. А ще віра і надія, що не дасть цьому нерву війни з’їсти нас зсередини…Розчавити життя, почуття… Я вірю в те, що зовсім скоро над нами буде чисте небо без тривог, із телефонів зникнуть додатки «Тривога».

Бажаю кожному з нас мати омріяний день, коли скінчиться війна і ми станемо щасливими, а тисяча днів війни підуть у небуття…