24.02.22 мы з сім'єю спали дома. Коли у п'ятій ранку прокинулися від вибухів і гуркуту гелікоптерів, які бомбили нашу воїнську частину ,нам з вікна було це видно.

До нас не доходило, як це,чому,що робити?

Дев'ять місяців ми жили в окупації , вражало те ,що люди ділилися всім(наші люди). В мене не було картоплі -хтось приніс, в мене лишня крупа - я ділюсь,начебто ми стали добрішими,чи стали жити одним днем, з'явилась людяність, єдинство.

А саме страшне,коли орк наводить на тебе автомат і стоїть сміється, а ти в цей момент віддаеш йому гроші, і стараєшся не показать свій страх. 

Гроші швидко скінчилися, ми зменшили собі порції, щоб найдовше хватило їжі, так було до самого від'їзду. З окупації  Нової Каховки до Кіровограда ми добирались 6 суток,тоді ми дійсно стикнулися з нехваткою води і їжі . Це було в липні місяці,спека неймовірна і ми цілими днями чекаємо свою чергу через пропускной  пункт в Василівці.

Зараз діти роз'їхались на навчання. Син на четвертому курсі, дочка поступила в вуз на перший курс. Дітям потрібно вчитись,незважаючи на війну.

Приємно вразило, що ми їхали не знаючи куди. І добрі люди підказали, що є гуртожиток для переселенців і нас там дуже тепло зустріли ,де ми зараз і живемо. Нам зразу дали продуктів воду, постіль, ковдри, рушники, це мене вразило до сліз і тоді я зрозуміла ,що життя продовжиться.

До війни я працювала в магазині. По приїзду до Кіровоградщини  ми сразу почали шукати работу і ми її знайшли. Я також зараз працюю в магазині.

Речей і предметів, які б нагадували мені про трагічні події, що розпочалися 24 лютого 2022 року  в мене немає, але є розбите серце ,котре буде пам'ятати до кінця моїх днів ці події.  Ми віримо ЗСУ,нашим безстрашним хлопчикам, що все буде Україна. СЛАВА УКРАЇНІ!