Я зі Снігурівки Миколаївської області. Мені 75 років. Перед війною в мене дочка захворіла та померла. У той місяць і чоловік помер. А потім сама захворіла. Лежала цілий місяць майже непритомна.

23 лютого я вперше вийшла з хати на вулицю після хвороби. Було так сонячно, гарно надворі! У нас подвір'я дуже велике. І я заходилася працювати: усе повисапувала, граблями заволочила. Шик і блиск! А 24-го сусідка мені каже: «Ти чула, що війна почалася?». Я на неї подивилася з недовірою, думаю: «Нема що робити тій жінці». Я телевізор не вмикала, нічого не слухала. Але все-таки на початку війни не вірилося, що буде ось так. 

А потім нас почали бомбити. Ми були в сусідів у підвалі. Нас «Градами» били. Фронтон злетів, дах побитий був. 

Як нас почали бомбити, то самі ж росіяни сказали: «Выезжайте, вас здесь сотрут». Ми живемо якраз на околиці. І воно як почалося! У нас ціла колона була на виїзд. А мої онуки і син з невісткою стоять і на мене дивляться, чекають, що я скажу: їдемо чи ні. А я собі думаю: «Я вже дочку загубила, чоловіка також нема. Не дай Боже, щось трапиться з хлопцями!». І я вирішила, що ми поїдемо. 

Чоловікова сестра живе в Кривому Розі. Ми там зареєструвалися і сиділи в неї три місяці, потім ми знайшли квартиру і там жили. Звісно, я плакала, додому сильно хотілося. Мій будинок стоїть другий від дороги, то вони в мене хазяйнували, як у себе вдома. А потім нас звільнили. Ми 25 листопада повернулися додому.

Сусідка наглядала трошки за хатою, за двором. Дякуємо їй. Що вона могла тим росіянам зробити, якщо вони ходили з автоматами? Дещо в нас позабирали, але нічого, без цього обійтися можна. Усе наживемо. Усе буде добре.

Хотілося б, щоб швидше війна закінчилась. Ми недалеко живемо від Херсона, і нам чути, як те бідне місто страждає: постійні вибухи, обстріли. До нас багато херсонців приїхало жити.