Єгоров Богдан, 2 курс, Харківський педагогічний коледж Комунального закладу «Харківська гуманітарно-педагогічна академія»

Вчитель, що надихнув на написання есе — Гейдел Алла Михайлівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Бомба не розрізняє кольори шкіри

бомба не відрізняє тебе від твого ворога

не бачить націй і народностей

релігій і безбожництва

їй байдуже скільки тобі років…

ти для неї лише ціль

координата…

(Галина Мирослава)

 

24.02.2022 – день, коли розпочалася війна для більшості громадян моєї країни. Для моєї ж родини - це 2014 рік.

Я народився в місті Макіївка Донецької області й восени збирався вперше йти до школи. Батьки зробили ремонт в моїй кімнаті, купили портфель, шкільну форму, бабуся з дідусем подарували стілець яскраво-зеленого кольору та новенький письмовий стіл. Всі ці речі ми вимушені були залишити та переїхати до іншого міста, бо в наше прийшли вороги.

Пам’ятаю, як мама відвезла мене до бабусі з дідусем у Київську область, я сумував за нею, вона плакала, а тата не було, бо він військовий і був вимушений стати на захист Батьківщини.

Пізніше тато приїхав за мною і відвіз до Харкова. Батьки сказали, що тепер тут буде наш новий дім.

Я полюбив цей дім всією своєю дитячою душею. Це місто проросло в мені, а я в ньому. Харків – саме прекрасне місто на землі. Місто фонтанів і парків, спортивних майданчиків, веселих друзів та подруг. Саме тут я пішов в перший клас, саме тут знайшов вірних друзів, з якими ми каталися на санчатах взимку, будували снігові фортеці, а влітку ганяли м’яча, гуляли по Центральному парку, ходили на вистави та в кіно. І ось настало 24 лютого 2022 року… Страшна навала ворогів, яка залишилася десь там, далеко, за тисячі кілометрів, знову наздогнала мене. На моє прекрасне місто, на моїх друзів почали падати бомби, яким було все одно на що чи на кого падати. Ціль у бомби одна - знищити й зламати.

Світ, кольоровий і яскравий, став сірим від диму та попелу. Навколо я бачив обличчя людей - на них більше не було посмішок, лише страх і тривога.

Будинки, які раніше неначе підморгували своїми яскравими вітринами та вивісками, стали темними та непривітними, з забитими віконницями та проваллями в стінах, сліди від вибухів. Багато моїх друзів поїхало з Харкова в інші міста України, хтось поїхав за кордон. Ми залишились, бо тут на захисті міста стоїть мій тато, а ми не можемо зрадити ні його, ні нашу домівку.

Місто стоїть, воно дає відсіч ворогам, бореться, намагається заліковувати свої рани за допомогою тих хто в ньому залишився, тих хто його безмежно любить, боронить і вірить в його незламність. Ми живемо, віримо в перемогу попри все, але… для бомби ти лише координата… Війна продовжується…