Синельник Катерина, викладачка української мови та літератури Харківського ліцею № 26

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів тому передранкові сутінки розірвав свист снарядів. Тоді ще незнайомий, дивний для нас звук. Відблиски вогню, відголоски вибухів розділили світ на до і після. Ми, збентежені і налякані, сиділи, притулившись одне до одного у холодних кімнатах. Чомусь одразу стало зрозумілим, що так, як було, вже ніколи не буде. І що ніхто з нас вже ніколи не стане таким, як раніше.

1000 днів тому ми ступили на шлях, зарослий терном. Сповнену болю дорогу війни. І ніхто не знав, кого з нас і куди вона приведе.

1000 зігрітих надією днів, 1000 сповнених розпачі і мороку ночей… Вони всі злились в один суцільний, безкінечно-сірий калейдоскоп. Ми навчилися жити з постійною тривогою.

Навчились не втрачати віри в краще тоді, коли, здавалося б, для неї зовсім не лишилось місця.

Навчились цінувати час і нічого не відкладати на потім. Розуміти, яку вагу іноді має хвилина. І яку цінність кожен новий день.

 

Це грім? Та ні...

Ще ж зовсім рано,

Іще ж зима, а не весна...

Чи то прийшла умить неждана,

Жорстока, руйнівна війна?

 

Втекти? Куди? Як полишити

Все те, що зветься «рідний дім»?

Хіба в валізу умістити

Усе пов’язане із ним?

 

Брудний підвал. Холодні стіни.

Холодний піт і знов підвал.

Це ненадовго, чи постійно?

Якби ж хоч хтось із нас це знав!

 

Гул літаків, і мінні свисти,

Здається, близько до кінця

І окупація теж близько...

Чи омине нас чаша ця?

 

І ми - піщинки в цьому світі,1000 днів тому передранкові сутінки розірвав свист снарядів. Тоді ще незнайомий, дивний для нас звук. Відблиски вогню, відголоски вибухів розділили світ на до і після. Ми, збентежені і налякані, сиділи, притулившись одне до одного у холодних кімнатах. Чомусь одразу стало зрозумілим, що так, як було, вже ніколи не буде. І що ніхто з нас вже ніколи не стане таким, як раніше.

1000 днів тому ми ступили на шлях, зарослий терном. Сповнену болю дорогу війни. І ніхто не знав, кого з нас і куди вона приведе.

1000 зігрітих надією днів, 1000 сповнених розпачі і мороку ночей… Вони всі злились в один суцільний, безкінечно-сірий калейдоскоп. Ми навчилися жити з постійною тривогою.

Навчились не втрачати віри в краще тоді, коли, здавалося б, для неї зовсім не лишилось місця.

Навчились цінувати час і нічого не відкладати на потім. Розуміти, яку вагу іноді має хвилина. І яку цінність кожен новий день.

 

Це грім? Та ні...

Ще ж зовсім рано,

Іще ж зима, а не весна...

Чи то прийшла умить неждана,

Жорстока, руйнівна війна?

 

Втекти? Куди? Як полишити

Все те, що зветься «рідний дім»?

Хіба в валізу умістити

Усе пов’язане із ним?

 

Брудний підвал. Холодні стіни.

Холодний піт і знов підвал.

Це ненадовго, чи постійно?

Якби ж хоч хтось із нас це знав!

 

Гул літаків, і мінні свисти,

Здається, близько до кінця

І окупація теж близько...

Наповненому горем вщент.

Де душу стомлену зігріти,

Де притулитись під дощем?

 

Нестримна ніч, безкрайній морок.

Мовчить гарячий телефон...

Хоч би дзвінок, хоч би у зоні...

Схиляюсь до старих ікон...

 

Уже світанку сірий промінь...

І світ мовчить, весь світ німий.

Дзвінок. Тремтячий рідний голос:

«Не вір нічому, я живий!»

 

Ні, не забути довгі ночі,

Як пильнувала смерть згори,

Малих дітей дорослі очі

І крик покинутих тварин.

 

Та крізь вогонь, смерть і руїни,

І під страшне виття сирен

Нова кувалась Україна,

Зароджувавсь майбутній день

 

Ми подолаєм неодмінно

Все те, що рушить нам життя,

Бо ми і є нова країна,

Назад не буде вороття!

 

За день новий, за світла промінь,

Ми, Боже, дякуєм Тобі,

Лиш забери печаль і втому,

Лиш дай нам сили в боротьбі!

 

1000 днів тому наш звичний устрій розсипався на маленькі скалки. Але тепер я точно знаю, що

ми самі створюємо свій світ. Іноді це доводиться робити на руїнах. З відчаю народжується надія. Зі слабкості сила. А розпач приводить за собою терпіння і віру.

Тому що життя триває. Що б не було, зрештою воно завжди перемагає смерть. І залишатися якомога довше його частиною – безцінно. Доки ти можеш робити вдих, живи! Доки ще відчуваєш біль, живи! Бо найцінніше у світі – життя. А найсильніше – жага до нього. Кожен новий ранок – це нагода, це можливість, це шанс. А кожен прожитий день – уже перемога.

Я живу очікуванням. Передранкові сутінки, спокій і тиша. Вже немає ні напруженості, ні страху, ні загрози. Є тільки ясне розуміння: все позаду. Віра у те, що такий ранок настане, світить маяком усі ці 1000 буремних днів. А надія побачити його дає силу йти далі, крок за кроком, тернистою дорогою війни.