Куляша Анна, 9-в клас, Луцька гімназія №20

Вчитель, що надихнув на написання есе — Шевчук Ірина Михайлівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Моє життя таке, як і у сотень українських школярів та школярок. Я тільки починаю свій шлях. Проте навіть зараз можу запевнити вас, що багато знаю про життя . Усіх нас змінила війна.

Раніше я була звичайною дитиною, подорожувала з батьками рідною Україною, будувала плани на майбутнє.

Зараз вже немає чіткого уявлення, як складеться моє подальше життя. Мені страшно…

До війни мама нам з сестрою забороняла довго користуватися мобільними телефонами, але ми часто ховалися і дивилися улюблені відео. Тепер наші пристрої постійно увімкнені. Страшно пропустити сигнали повітряної тривоги, бо це може коштувати нам життя. Та мабуть,

ще страшніше не почути дзвінка від тата з фронту і його таке довгоочікуване : «Я живий…Ми вийшли». Усе інше видається тепер таким неважливим.

Виконуючи Гімн України, я не усвідомлювала піднесений настрій цієї урочистої пісні. Співаючи з однокласниками рядки : «Душу й тіло ми положим за нашу свободу…» не до кінця розуміла усієї глибини кожного слова. Хіба раніше я думала про це? Тепер наш Гімн звучить постійно , бо ми щодня ховаємо героїв. З болем слухаю цю пісню. Це нестерпно…

Чорний колір був моїм улюбленим. Він виглядав таким класичним, на всі випадки життя. Випускники нашої школи танцювали вальс у чорних смокінгах. Тепер я його ненавиджу. Моя вчителька одягнула чорну хустку, коли на війні загинув її син. І сотні інших жінок теж. Тепер я знаю, що чорний – це колір смутку і печалі. Війна не має інших кольорів.

Коли у нашій школі організовують благодійні ярмарки для збору коштів на підтримку воїнів, ми усі активно долучаємося. Раніше такої єдності я не бачила. У серцях пульсує гасло : « Вони за нас там, а ми за них тут». Кожен його розуміє. У такі моменти я відчуваю себе не маленькою піщинкою, а частиною чогось великого. Чого ще і сама не усвідомлюю.

Ці 1000 днів остаточно мене змінили. Раніше я не розуміла, що таке ВІЙНА.