Роговинська Аліна, вчитель, Гімназія № 258 Дніпровського району м.Києва 

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого – день, який назавжди розділив моє життя, як і життя кожного українця, на до та після. Світ, який я знала, розвалився на шматки... Серце завмерло, коли я почула новини. Війна... Це слово, яке раніше було десь далеко, раптом стало частиною моєї реальності. Чоловік, тримаючи мене за руку, шепотів слова підтримки, але в його очах я бачила той самий страх, що й у моїх.

Першою думкою було: «Як це може бути у сучасному світі?». Я відмовлялася вірити. Але звук сирени і вибухи, які долинули з вулиці, розвіяли всі сумніви.

Нас охопила паніка, невідомість. Ми не знали, що робити далі, куди їхати, як захистити себе. Час ніби зупинився, а світ навколо перетворився на кадр із фільму жахів. Я відчувала себе маленькою і беззахисною перед цією великою силою, яка раптово ввірвалася в наше життя. Сльози котилися по моїх щоках, але я не була сама. Чоловік обійняв мене міцно, і я ще раз переконалася, що поруч споріднена душа, і разом ми подолаємо все.

Тому ми швидко зібрали найнеобхідніші речі та рушили у пошуках найближчого укриття.

Вулиці були безлюдні,  і я відчула, як ніколи раніше, це бентежне почуття внутрішньої напруги, коли йдеш порожнім мегаполісом. Незважаючи на страх і відчай, я віднайшла в собі несподівану силу. Я зрозуміла, що не можу дозволити війні зламати мене. Я мусила бути сильною заради себе, своїх близьких та України.

Бо саме зараз вирішується питання: «…або жити вільно й незалежно на своїй землі, або попасти в московську неволю» (за оповіданням Леоніда Полтави «Маленький дзвонар із Конотопу»).

У підвалі, серед інших переляканих людей, я відчула себе частиною чогось більшого. Ми ділилися історіями, підтримували один одного, співали пісні. Але час йшов, війна тривала, а російські війська все ближче підходили до Києва, впевненість у швидке вирішення подій зникало з кожним днем, як і моя стійкість, хотілося опустити руки… Волонтерство й українська література стали моїм рятунком. Допомагаючи іншим, я відволікалася від власних проблем і відчувала, що я потрібна. Кожна подяка, кожна усмішка від людей, яким ми допомагали, давали мені сили рухатися далі.

Я стала тим дзвонарем Павликом  (оповідання Леоніда Полтави «Маленький дзвонар із Конотопу»), який «був радий, що хоч він ще маленький, а все ж таки допомагає Україні боротися проти ворога».

Українська література – джерело не тільки знань та правильних прикладів, це скарбниця образів, якими вдало оперує вмілий письменник, щоб створити надлюдину, героя, який повинен знайти рішення навіть ціною власного життя. Таким сильним, незламним, вірним та мотивуючим літературним образом для мене є Захар Беркут із однойменної повісті Івана Франка. Лідер, який підняв національний дух та був стійким у своїх переконаннях та вчинках, зазначав: «Обов’язок наш витривати на своїм становищі до остатньої хвилини, – і так ми зробимо».

Хочеться вірити, що такі люди існували й існують, а ми маємо їм відповідати, бо хто ж ми такі як не діти своїх батьків-дідів, тих славних українців, які завжди виборювали своє право на існування.

Сьогодні я розумію, що війна змінила мене назавжди. Я стала більш чутливою, емпатичною, почала цінувати кожен момент життя. Тепер я переконана, що війна не тільки забирає, але й дає. Вона дала можливість відчути справжню дружбу, взаємодопомогу і силу людського духу. І хоча, на жаль, війна ще триває, я вірю, що ми переможемо. А цей досвід допоможе усім нам стати ще кращою версією себе.