Борисенко Софія, 10 клас, Комунальний заклад "Харківський ліцей №54 Харківської міської ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Андрющенко Тетяна Дмитрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Найлютіший лютий 2022 року...О шостій ранку я прокидаюсь і чую, як у батька дзвонить телефон. В слухавкці чутно слова: «Почалася війна». Я, дівчинка 12 років, яка вже і не мала, і не велика, - не могла зрозуміти ці слова. Дивлюсь, як мати збирає документи та кладе мені у «тривожну валізу». Мама та тато нервують, як ніколи. 

А песик пригорнувся до мене своїм носиком… За вікном чутно вибухи.

Решту лютого я майже весь час проводила, не випускаючи з рук телефону: слідкувала за новинами, грала в ігри або читала книжки, намагаючись відволіктися від реальності, іноді спілкувалась з однокласниками. Ще пам’ятаю, як мама казала батьку, що дзвонили з роботи, що вже є знайомі, які загинули. Я не могла зрозуміти, як таке може бути?! Як може хтось прийти та забрати чуже невинне життя.

Поступово, з кожним днем все більше і більше розуміла, що такого життя, як було раніше, вже ніколи не буде.

Я дивилась на своє рідне місто у соцмережах, неначе на ранену тваринку, яку роздерли вовки. Дороги, парки, де ми, немов учора гуляли з друзями, були порожніми, а деякі місця розбиті і зламані ракетами. Гуркіт снарядів розривав весняне повітря, розриваючи спогади про життя до початку повномасштабного вторгнення.

Тоді, у свої 12 років, я почала розуміти слова, про які раніше навіть не здогадувалась і не думала, що таке може бути в нашому столітті.

2 березня - така ж важлива для мене дата, як і 24 лютого. Дата, що залишиться в мене в пам’яті надовго. В цей день єдина на той момент подруга написала мені величезне повідомлення, де говорила про те, як багато я для неї значу, а найважливіше - що вона виїжджає з Харківа, виїжджає з України. Вперше за той тиждень війни я заплакала, бо я розуміла, що тепер, я невідомо коли зможу побачити її знову, а цілком можливо ніколи. У той тиждень і потім, коли вона вже була далеко, ми підтримували одне одного.

В той момент, коли я читала повідомлення, я почула гул винищувача. Він пролетів прямо над моїм будинком і скинув бомбу, від якої пройшла така ударна хвиля, що вікна та стіни затремтіли, а у темряві було видно світло від вогню у місці прильоту.

Тоді по мені пройшла величезна хвиля мурашок та тривоги. Сум за подругою не залишав мене, ніби охопивши мене зі всіх сторін, я не розуміла, чому це все відбувається, чим я і вся Україна це заслужила, а також - коли це закінчиться? Це був один із найважчих днів за війну, що морально і досі дуже важко впливає на мене. І хоча зараз я вже не спілкуюсь з тією подругою, колись настільки важливою для мене, я завжди пам’ятаю її, інколи згадаю і сумую. Але я вважаю, вважаю, що потрібно жити справжнім, а не поглинатись у далеке минуле.

Дні після цього зливались в один. Вночі, коли я лягала до ліжка, я чула звернення Президента. На 200-ий, 400-ий, 700-ий день, це все повторювалось, неначе жахливий кошмар вночі.

Нині, як це б не було страшно казати, я вже звикла до цього і не пам’ятаю, як жила без постійних повітряних тривог, щоденних вибухів. Якби тодішня я почула від себе, що життя під вибухами вже не здається чимось страшним чи нереальним, то точно б не повірила в це. Болісно усвідомлювати, як звички адаптуються до того, що раніше здавалося неможливим. Те, що колись було б жахом, тепер стає буденністю, і цей процес звикання лякає. Проте всередині кожного з нас залишається надія на те, що колись повернеться нормальне життя, в якому не буде місця для страху.