Кобилко Надія, вчитель, ДНЗ «Охтирський центр професійно-технічної освіти»

«1000 днів війни. Мій шлях»

Мої тисяча днів війни – це Життя, таке, яким воно є… Сьогодні за вікном туман і… тиша. Вона насторожує… Лякає… Хто б міг подумати, що таке можливе?

Двадцять четвертого лютого війна застала мене в Харкові, коли я вперто продовжувала вірити в її неможливість. А потім було повернення додому, на рідну Сумщину.

Жахливе, у хаосі дій і думок, та з тією ж упертістю: усе має закінчитися за день-два. Не сталося…

За вікном осінь 2024-го. Повітря напоєне запахом калини, грибів, а ще смородом диму. Він зараз скрізь: горять ліси, луки, будинки, цілі вулиці.

Наш навчальний заклад знаходиться за декілька кілометрів від кордону. І майже в зоні Гетьманського парку. То ж осінь для нас завжди була казково-незвичайною подорожжю у світ природи. Ми й жили серед того світу, насолоджуючись усіма його барвами.

Тисяча днів тому він, той світ, змінився й заграв новими: кольорами вибухів від гармат, ракет, градів.

Сьогодні моя рідна Великописарівщина стирається з лиця землі. А наш навчальний заклад ще стоїть, зранений, але не зломлений. Мабуть, так само, як і ми всі. Працюємо в укриттях, знаходимо час на спілкування і просто залишаємося Людьми.

А ще знаходимо кохання. Таке ж зранене, боязке, але з вірою в прийдешній день.

Часто болюче, бо хіба легко залишатися тими, якими були до подій лиховісного дві тисячі двадцять другого. Та все ж щасливі, що є одне в одного, розуміючи всю відповідальність за нові почуття. Вимолюючи в Бога тільки одного: щоб коханий був живий, щоб тільки повернувся. І дана тобою обітниця чекати й прийняти, щоб там не сталося, звучить уже як мантра насамперед для самої себе. А він, часто тебе ображаючи й знецінюючи (сам того не бажаючи, вплив трьох контузій і ще бозна-чого), вірить, що одного разу стане на твоєму порозі з букетом квітів чи без, знаючи, що тут його прихисток.

І ти ховаєш сльози, приглушуєш біль і продовжуєш чекати. Усупереч усьому, не зважаючи ні на що.

Мої тисяча днів війни – це копітка праця в ім’я майбутнього України. Щоденні клопоти в училищі, серед здобувачів якого чималий відсоток переселенців із зони активних бойових дій. Відчувши на собі присмак війни, вони навчаються, оволодівають професіями, щоб згодом приносити користь у відбудову нашої держави.

Мої тисяча днів війни – це біль втрати захисників, серед яких і наші учні.

Колись непокірні, здатні на непередбачені вчинки, за якими тільки й устигали «розгрібати» як не одне, то інше. Водночас завжди щирі, відкриті, із посмішкою на обличчі. Сьогодні вони Герої. Покоління «що з вас вийде» є прикладом для наслідування.

Мої тисяча днів війни – це постійні переживання за своїх рідних дітей і онуків. Час, витрачений на повідомлення куди й коли летить.

Оповіщення тривоги та її відбій у Харкові, бо саме там вони проживають. Новини, за якими слідкуєш. І знову молитви, молитви, молитви…

Мої тисяча днів війни – це жмутки почутих обірваних фраз. Для когось – це смерть рідного брата, бо прилетіло в ТЕЦ, а він був на зміні… В іншої чоловік воює, а вона боїться телефонного дзвінка з незнайомого номера… Згорьована мати втратила доньку-медикиню, бо прихід прийшовся на військову частину… Дописи у фейсбуці про зниклого безвісти батька одного з наших здобувачів освіти… У кожного свій біль і розпач…

І ось тут раптово зовсім нове: уже вкотре видають гуманітарні допомоги, а вона жодного разу не отримувала; двоє діток з довідками переселенців, а відповідь по той бік мобільного – не підходите за статусом, відмова…

Мої тисяча днів війни – це радість наших захисників від випраної сорочки, вдячність за смачно приготовану страву, тепло від сказаного тобою слова. І туга в їхніх очах, утома і єдине бажання перемоги…

Мої тисяча днів війни – це щастя бути тут і зараз. Нова сторінка життя, наповнена емоціями…

Мої тисяча днів війни – це Життя, таке, яким воно є…