Людмила Григорівна чітко пам’ятає той ранок 24 лютого, коли її син сказав: «Мамо, я пішов у воєнкомат». Ще до повномасштабного вторгнення він попереджав, що буде війна, адже з 2014 року він захищав Україну. Людмила каже, що для неї війна триває вже 10 років, бо її син завжди був на передовій. 

На початку повномасштабного російського вторгнення її син, перебуваючи у Бердянську, зрозумів, що дістатися Запоріжжя вже небезпечно, тоді сказав: «Я піду до Маріуполя пішки», — і вирушив. Через два місяці його поранили, він тимчасово втратив зір, але через знайомих передав матері: «Здаватись не будемо».

Новину про те, що син потрапив у полон, Людмила дізналася з російського телебачення — побачила кадри, де він кладе автомат на ворожу вантажівку. Тільки рік тому від Червоного Хреста вона отримала звістку, що він живий. Син передав слова, які підтримують її щодня: «Мамо, я живий, чекай мене, і я повернусь, тільки дуже чекай».