Веремчук Іванна, 1 курс, відокремлений структурний підрозділ "Фаховий коледж технологій, бізнесу та права ВНУ імені Лесі Українки"

Вчитель, що надихнув на написання — Войтюк Юлія Володимирівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Щоразу, коли я чую звук повітряної тривоги, – моє серце починає шалено битися, щось тисне в грудях та сковує мої дії. Тільки від голосу батьків чи брата я знову повертаюсь до реальності та шукаю своє безпечне місце. Ніколи не знала правила «двох стін», а тепер воно стало головним у моєму житті.

Сиджу, забившись у куточок, а в моїй пам’яті, як у старому кіно, пролітають картинки тих страшних, незрозумілих мені та жорстоких минулих подій, – подій війни!!! Яким би, здавалося, ніколи не бути знову. Але ж ні! Переді мною постають страшні картини не минулого, а сьогодення. Мертві люди, що пережили знущання та «пекло», вкривають гарно прибрані левади… Люди, які поспіхом крутили педалі на велосипеді, мабуть, в укриття чи спішили сповістити рідних, попередити про небезпеку, навіки залишились учасниками дорожнього руху… Діти… Діти, що з нетерпінням чекали свій день народження, щоб загадати бажання і задмухати свічки на святковому торті, які ще вчора клянчили у батьків нову прикольну іграшку – так і залишились назавжди дітьми… Жінки, які щойно вийшли із салону краси та спішили назустріч своїй долі – навічно залишилися молодими і красивими… Та ще люди…, мертві люди…, вбиті люди… Всі вони уже посіли гідне місце на сторінках нової історії. Скільки їх? Ніхто не знає достовірно, але я знаю, що доволі багато.

І знову гаряча сльоза струменем болю обпікає моє обличчя…

«Відбій повітряної тривоги!» – звучить нагадування в моєму мобільному. І знову я повертаюсь до нормального життя: виконую домашнє завдання, допомагаю мамі, спілкуюсь з друзями. Я проганяю ці чорні думки геть. Але чи надовго? І скільки часу триватиме таке моє «нормальне» життя залежить від того, коли знову заволає сирена. І знову в укриття!!!

А як там, де щохвилини здригається земля? Як тим, які ціною власного життя, дають можливість нам зустріти новий день?

Я знаю, що їм також дуже страшно, але вони про це ніколи і нікому не скажуть. Бо вони справжні МУЖІ українського народу. Їх породила загартована у вогні сталь і мученицька воля до життя та свободи.

Так, прокинувшись лютневого ранку від тривожної розмови батьків, що почалась війна, я все частіше задумувалась: « А чи буде воно – моє завтра»?

Літо… Екзамени… І ось нарешті пролунали такі жадані слова «Вітаємо! Ви студентка нашого коледжу» . Я така щаслива, і ,здається, ніщо не може зруйнувати мої плани.

Все складалось чудово: нові знайомства, нові обов’язки, нові захоплення. Тільки моторошний гур сирени змушували моє серце шалено битися і шукати собі прихистку. Я так далеко від дому, від моїх мами і тата, мені так страшно від того, щоби ворожа ракета не влучила у мій будинок, щоби моє нове життя не було зруйноване , а мрії нездійсненими. Та даю собі хвилину щоб опанувати своє хвилювання, молюся Богу і починаю знову ЖИТИ…

Саме вона, ця страшна і ненажерлива, кривава і смертоносна війна, може зруйнувати всі мої плани.

Про що я можу мріяти зараз? У час, коли українські міста змінили своє ошатне вбрання на руїни та морок, коли вони стоять поранені, закривавлені, але морально нескорені.

Ця клята війна відбирає в мене моє дитинство, моїх друзів, мої спогади про той час, коли ми неслися шкільними коридорами на урок наввипередки, аби не влетіло за запізнення, коли списували один в одного на контрольній, ганяли м’яча на перервах та прогулювали уроки. Вона щодня змушує забувати нас, як це – просто ЖИТИ.

І зараз я мрію тільки про одне – про МИР. Нехай те «вороже російське залізо» навіки залишиться на безкраїх просторах рашистської землі. А наші воїни ЗСУ скоро, дуже скоро, оголосять нам про Перемогу. І ми всі тоді будемо плакати, але уже не від горя, а від щастя. Тоді кожен українець зможе подумати про свій завтрашній день. І це буде дуже скоро! Так, я це знаю! Я вірю в це!