До війни ми добре жили. Квартира нормальна, робота була, і навколо все було добре. А зараз не дуже. Стріляють часто і густо. Під час першого обстрілу я якраз з роботи вийшла. У моєму кабінеті все полетіло, все побило. Чоловік вдома був, у ванній. Нашу дев'ятиповерхівку так трухнуло, що він відчував, як будинок підскочив і скла вилетіли. Потім нам допомогли вставити вікна. Ми так і продовжували тут жити, нікуди не виїжджали.

Отримували гуманітарну допомогу фонду Ріната Ахметова. Добре нам ті продукти допомогли. Макарони і каші всякі були, ми їх весь час готували, навіть сестрі відвозили в Сватове.

Раніше ми їздили скрізь. Тепер не можемо поїхати ні до батьків чоловіка, ні до доньки в Луганськ. Вона там вчилася в університеті, якраз перед війною ми квартиру їй купили. Вона там працює, а у нас роботи немає. Місто називається, але воно же невелике, як селище. А в невеликих містечках і роботи небагато, одна електростанція. Багато виїхали, і квартир вільних багато зараз. Наші сусіди поїхали, ми за їх квартирою стежимо.

Переживаємо досі через ті обстріли, коли в 2015 році все летіло. Ось сьогодні передали по телевізору, що знову хлопець загинув. І кожен раз я переживаю, що хлопці гинуть. Звичайно, боїмося, що зараз почнуть знову стріляти. Ми і з військовими спілкуємося. Я на дачі цибульку виростила, огірочки, кабачки – давала їм. За них теж дуже переживаємо, бо шкода, це діти наші. Просто шкода їх усіх.

Хочеться миру, щоб нічого не боятися, щоб діти у всіх були живі-здорові, щоб не поділяли людей.