Севостьянова  Діана, 17 років

Переможниця конкурсу есе 2024, 3 місце

Вугледарський навчально-виховний комплекс "МРІЯ" (загальноосвітня школа I-III ступенів - дошкільний навчальний заклад) Вугледарської міської ради Донецької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Сорока Галина Петрівна

 

«1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів на нашій землі йде війна, жорстока і нещадна до всіх. Палають і стогнуть наші міста і села.  Навіть у голові не вкладається, що таке відбувається в моїй країні,  ніби вчора почалося це жахіття, ніби досі бачиш страшний сон, від якого хочеться прокинутись, але можеш.

7 березня 2022 року я втратила частинку себе, частинку свого щасливого життя, дитинство, друзів, знайомих та близьких – усіх, хто був зі мною поруч. Саме в цей день я востаннє була вдома.

Справа не у власному житлі, а в атмосфері домашнього затишку, меблях, декорі, яких вже ніколи не буде, а головне – краєвиду з вікна та балкона, які вивчила напам’ять, адже, щоранку прокидаючись, виглядала у вікно та милувалася сходом сонця, потім поспішала  на кухню ставити чайник, готувати каву собі та батькам, будила молодшу сестричку до школи, повторюючи домашнє завдання.

Я з ніжним хвилюванням згадую кожен день мого минулого життя, того життя, яке було колись, ще до війни.

Я досі пам’ятаю, якою дорогою бігла до школи, щоб було швидше та вчасно бути на уроці, бо майже завжди запізнювалася. А сьогодні, на жаль, дуже довго згадую, де і що було вдома, як і де лежали чи стояли мої улюблені речі.

Лише зараз я почала цінувати час, родину, досвід, різні моменти довоєнного життя, як гіркі, так і щасливі, хоча визнаю: для мене це дуже тяжко.

24 лютого 2022 року для мене час зупинився, закінчився безтурботний дитячий, по-справжньому щасливий шкільний період. Якщо чесно, я за ним сумую, іноді вечорами течуть сльози болю та відчаю за вкрадене і зруйноване життя, за бажання повернутися додому та «старої» себе.

За весь цей час я усвідомила лише одне: ніхто не зрозуміє мене, не відчує того, що коїться в мені.

Адже кожна людина має власне бачення ситуації. Є ті, хто зневажить твої хвилювання та проблеми, сум за дитинством та домівкою, а є ті, хто не повірить, скаже, вигадала, накрутила і промовить: «Хочеш, щоб тебе пожаліли?» Саме в ці моменти хочеться провалитися крізь землю, тікати світ за очі, виникає бажання ніколи ні з ким не говорити, не розповідати про себе, про пережите та свої страхи.

Як виявилось, людині легше бити в найболючіше місце, якщо вона знає про твої слабкі сторони. Ні, це людям знадобиться не відразу, пізніше, коли під час неприємної розмови захочеться тебе вколоти.

Вони навіть не здогадуються, яким болем та ненавистю наливаються мої очі, що одразу наповнюються сльозами і вже на автоматі дивляться. Вмить вони змінилися, і ти вже не сильна та завжди усміхнена дівчинка, а та, хто сидить з кам’яним виразом обличчя та без жалю викине цю людину з життя, потім ридаючи в подушку вночі, коли ніхто тебе не бачить і не чує.

Жоден не дізнається, скільки міст та квартир змінила наша родина за цей час, з яким тягарем ми прокидаємося щоранку, за чим жалкуємо, чого не встигли зробити, сказати, довести.

До речі, мені пощастило з моїми новими  однокласниками. Вони зовсім не звертали уваги на те, звідки я, не турбували питаннями щодо переїздів. Це я зараз розумію, що якби мене розпитували, то  це ще більше зламало б мене.

Я вже здолана. Ні, не зовні, а в середині, там уже немає нічого живого, дитячого, слабкого, безтурботного.

В мені панує зовсім інший розум, він холодний, часто беземоційний, безжалісний та байдужий, він з’явився одразу після того, як я усвідомила, що так, як було раніше, не буде ніколи. Як не дивно, майже єдине, що здатне мене розчулити та довести до сліз, це новини про рідний край.

Мені досі боляче чути про моє місто, яке всі називають фортецею, містом руїн. А ті, хто там залишився, називають жартома кришталевим містом (бо всі вулиці всипані уламками скла з розбитих вікон).

Я не знайшла кращого способу, як виплескувати свій біль, свою  ненависть  до війни, несправедливості, ніж в спортзалі натягатися важкого та сподіватися на те, що фізичний біль у якійсь мірі придушить душевний.  

Дійсно, після виснажливих тренувань на деякий час стає легше, але той пекучий біль за домівкою не відпускає надовго.

Одного дня після важкого тренування я зателефонувала мамі, щоб сказати, що в мене  все добре. «Мамо, я вже біжу додому». Моя фраза, яку промовила під час телефонної розмови, зупинила мене на мить, вона ніби штовхнула мене в прірву. Біжу куди, додому? Але це слово для мене втратило сенс.

Моя домівка є лише на карті, але не на землі, вона живе в моєму серці, а не в голові. Я починаю розуміти, що там уже ніколи не буду.

Не буду бігти в рідну школу, тримаючи тривогу в руці, викликану хвилюваннями, чи правильно я виконала домашнє завдання. Не поблукаю такими рідними, знайомими стежками, з подругою ми вже не посидимо на гойдалці, не попліткуємо про тих, хто дратує, не помріємо про щасливе майбутнє, випускний вечір та дружбу наших родин. Я вже не буду радіти перемогам та досягненням на заняттях з танців та новим навичкам у хореографії.

Я вже ніколи не хвилюватимуся за те, що не складу ДПА, не сподобаюсь старшокласникам, і ми з ними не знайдемо спільної мови, адже нам разом писати шкільний проєкт. Я ніколи не буду дивно дивитися на людей,  які говорять, що сумують за рідним містом.

Сказати чесно, мені досі сняться сни, де я вдома, де немає війни, де всі поряд. Смішно, але навіть уві сні молишся, щоб довше поспати і щоб сон ніколи не закінчувався, а ще краще, якби це все було наяву. Я дала собі обіцянку, що протягом року я буду згадувати про рідний дім лише з посмішкою, а сумувати та плакати лише 7 березня; саме в цей день приділяти увагу власним спогадам, історіям, ситуаціям, моментам, які є близькі до душі та викликають бурю емоцій, які неможливо втихомирити.

Тож маленьке шахтарське  місто Вугледар – це мій дім, моя батьківщина, яка назавжди залишиться в моєму серці, вона ніколи не забудеться. Я буду нести пам'ять про неї крізь роки, бо це частинка мого життя щасливого і радісного.

Там назавжди лишилася справжня я, безтурботна дитина. Моя історія боротьби з самою собою продовжується, але я маю надію, що ще трохи і я нарешті порву ті кайдани, які не дають мені рухатися далі, дивитися в майбутнє без страху.