Валерія Чапак зустріла війну у рідному місті Тростянець на Сумщині. До війни дівчина вела активне життя: займалася танцями, скрипкою, шахами, дзюдо. Та любила своє місто, у якому вирувало життя:  фестивалі, концерти зірок, лицарські бої…

Батьки Валерії розлучилися, коли їй було 3 роки. Тато жив у Полтаві. Коли прийшла війна, мама подзвонила колишньому чоловіку та попросила їх забрати. Батько примчався дуже швидко, а от виїхати з міста вже не змогли. Тростянець окупували.

Якось почався потужний обстріл. Такий, що  «ходили» вікна.  «Ми розуміємо, що треба бігти в підвал. Я дуже налякалася. І коли я взялася за ручку двері, і вже намагалася її відкрити, мене тато бере за плечі, робить зі мною два кроки назад і кричить: «Всі на підлогу!», – згадує дівчина. Водночас затряслися їхні товсті залізні двері та й весь будинок… «Потім ми дізналися, це прилетіло через дорогу від нашого будинку в складське приміщення. Якби я відкрила двері, то скло, яке було на веранді, посипалося б все на нас. Я не знаю, що було б з нами, чи виїхали б ми взагалі з окупації, чи вижили б», – розповідає дівчина. 

Вулицю, де мешкала сім’я, оточили кільцем російські танки. Виїхати вдалося через 16 днів. Потім повернулися додому. На щастя, їхня хата не сильно постраждала.