Гарасюта Дар'я, учениця 9 класу Харківського ліцею №73

Вчитель, що надихнув на написання есе: Фурманова Олена Миколаївна

«Війна. Моя історія»

24 лютого 2022 року, п’ята ранку. За вікном пролунали вибухи. Темно… Я встала з ліжка й почала прислухатися. Здається, тихо, але чому в будинку навпроти майже в усіх квартирах увімкнене світло, а на дорогах так багато машин? Ще один вибух.

До моєї кімнати зайшли тато й мама: “Одягайся, почалася війна”. Я не хотіла вірити, але ненька вже збирала необхідні речі в торбу, а батько застеляв ліжко. Устигла схопити лише маленьку іграшкову собачку, що досі лежить у кишені зимової куртки.

Потрібно було забрати бабусю та дядька, що жили на різних кінцях міста. Транспорт зупинився, тому йшли пішки. На дорогах - затори. Кожен читав новини та писав друзям і родичам. Коли тато піднявся за бабунею, ми з мамою чекали коло метро.

Сьома ранку. Усі зібралися  в метро. Я переписуюся зі своїми однокласниками. Новини не втішні: багато літаків. Раптом батько вирішує йти на роботу. Відмовити не вдалося, і ніч ми провели самі. Метро вже повністю зупинилося, а на станціях залишили потяги, щоб більше людей сховалося. Місця не вистачало. Люди спали всюди: на сходах, платформі, у вагонах. Звісно, нікому не вдалося поспати, бо маленькі діти плакали - хотіли їсти. Їхні мами ходили по метро, щоб знайти їжу. Навколо - багато тварин, які  скавучали, нявчали та гавкали - їм теж було страшно.

Станція знаходилася близько до околиці, де вже помітили ворожу техніку. Ми дуже боялися, що росіяни зайдуть у місто, а хто в метро, стане заручниками, тому поїхали до бабусиної квартири, якомога далі від ворожих позицій. Їдучи через усе місто, не помітили жодної людини, навіть пташки не літали. Усе виглядало так, ніби тут знімали фільм про апокаліпсис. У бабусі  весь час проводили в підвалі. Нагору підійматися тільки поїсти та помитися. Аби трохи заспокоїтися, я постійно грала з новою знайомою - дівчинкою Вікою - у настільні ігри.

Одного вечора пили чай у квартирі, раптом  - вибух, навіть попадали чашки зі столу, і все умить стало помаранчевим. Тікаємо в підвал…

З кожним днем ставало все страшніше. За цей час я вже навчилася розрізняти вибухи. Чоловіки принесли в підвал інструменти, бо раптом будинок обвалиться. Ми перестали почуватися безпечно навіть в укритті й вирішили виїжджати. На щастя, військові, які відправляли свої сім'ї, погодилися допомогти. 

Рано ми приїхати до військкомату й зупинилися між будинками, але відразу потрапили під обстріл. Два літаки - два вибухи. Це було настільки близько, що вікна посипалися. Ми заціпеніли від страху.

Коли було дозволено вийти з укриття, без сумнівів сіли в машини. Тільки тікати, якомога далі! Зазвичай дорога до Полтавщини тривала три години, але на цей раз їхали дев’ять, зупиняючись на блокпостах. Було багато машин з написом “діти”, і більшість з них пом'яті та зі слідами від куль, а деякі без скла.

На трасі страшна метушня. Військові автомобілі змішалися з цивільними, навіть повітря було насичене страхом та бажанням жити. Кожен кілометр давався неймовірно важко. В Опішні, де заїхали  в магазин, нас запитав військовий:

- А ви з Харкова?  Ми здивовано відповіли: -Так, а як ви зрозуміли? -По очах видно, - відповів.

Нарешті ми в селі. Я вперше за довгий час змінила одяг та повечеряла в тиші. Було незвично спати в ліжку, а на ранок прокидатися коли схочеш, а не від вибухів.

Минуло досить багато часу. Тато пішов на війну навесні. Для нас з мамою це величезний біль, кожен день живемо надією на перемогу й  що зараз він подзвонить: “Я їду до вас. Тепер ми завжди будемо разом”. Звісно, життя має продовжуватися й ми повинні долати все, як не важко. Моя найбільша мрія - дочекатися тата, повернутися до рідного міста, знову піти до школи та хвилюватися тільки через невиконане домашнє завдання.