Руссу Анастасія, учениця 11 класу Кривобалківського ОЗЗСО

Вчитель, що надихнув на написання есе: Попова Олена Іванівна

"Війна. Моя історія"

Життя - найцінніше, що дано кожній людині. Життя в рідній Україні - виношене у серці кожного українця бажання. Тільки тут сини й доньки нашої неньки можуть вільно дихати, гуляючи дібровами, степами. Тут люди привітні, шанобливі, завжди допоможуть у біді та разом будуть йти до спільної мети. Буття тут наповнене радістю, теплом і щастям, і кожен куточок держави любо простягає руки, запрошуючи в обійми. Але раптом... Війна!!! Лиш саме слово породжує терни, що вмить обвивають серце, мов зміюки, заганяючи його в пастку, та встромляють шипи, ядом просуваючись по крові. А що вже говорити про те, коли війна стукає у вікно, стоячи на порозі дому? Чи заслуговуємо ми на це? Чи можу я вважати це лиш уроком, даним нам Творцем, як вважають деякі люди? Ні!

Повномасштабне вторгенння відбулося двадцять четвертого лютого минулого року. На всіх телеканалах транслюються новини, повсюди вибухи, гудуть сирени, летять ракети. Мені не вірилось. А далі... Паніка, страх, переживання за рідних і близьких. Телефонні дзвінки, прохання бути обережними та триматись на зв’язку - так зустріли цей важкий ранок мільйони дітей та дорослих.

Усвідомлення того, що відбувається, до мене прийшло тільки тоді, як я дізналась, що деякі мої знайомі вже зібрали все найнеобхідніше і виїжджатимуть за кордон. Це більше не було жартами у колі друзів або обговоренням пройденого матеріалу з уроків історії, це - сувора реальність. Невже ми, дійсно, заслуговуємо на це?

Цей день змінив моє життя, перевернувши його з ніг на голову: друзі далеко, тато на лінії фронту, я з рештою сім’ї мігрувала на Львівщину. Пристосуватися до нових умов мені здавалося чимось неможливим. Я досить довго намагалась знайти спільну мову та інтереси з тутешніми жителями, знайти нових друзів. А як складно було тим, хто опинився зовсім в чужій країні?! А що відчували ті, хто не встиг врятувати своє життя?.. Тисячі загиблих, серед яких є зовсім немовлята; ще більше - тяжко поранених. Це справді всього лише урок?!

Нам всім дуже важко, а в голові тисячі і більше питань: «За що?», «Як далеко вони зайдуть?», «Що буде з нами далі?». Відповідей на них, на жаль, немає. Війна торкнулась серця кожного. Ми не заслуговуємо на це точнісінько так само, як і будь-який інший народ. Адже ніхто в цьому світі не заслуговує на вбивство, руйнування, знущання. Події, що відбуваються на території нашої рідної неньки України - зовсім не якийсь життєвий урок. Це справжній злочин проти людства, який змусив кожного українця замислитись над речами, які раніше не потребували уваги. Нас змусили змінитися, переосмислити наші цінності, жертвувати чимось заради миру. Ми не заслуговуємо втрат, яких від нас вимагають.

Ми- українці - народ, який об’єднався знову і показав, що разом ми – сила! І навіть така несправедливість не змусить нас «продати» волю та свободу нашої нації. Ми заслуговуємо кращого. І це «Краще» ми обов’язково отримаємо.