Наталія Алексєєва, вчителька української мови та літератури у Володимирівському ліцеї Баштанського району, Миколаївської області

«Війна. Моя історія»

Ранкова тиша… І раптом якось тривожно-наполегливо – телефонний дзвінок. Навіть і не розумієш спочатку, що це. Будильник?  Так не хочеться прокидатися…  А телефон все наполегливіше вривається в сон і шматує його, відганяє все далі… Беру нарешті телефон і чую схвильований голос директорки: повномасштабна війна! Яка війна?  (ніяк не можу второпати, бо це важко уявити). Одразу й не розумієш, але поступово починаєш усвідомлювати зміст почутого. Невже? Не може бути! Не повинно бути! Лежиш (бо вже нема куди поспішати – уроків сьогодні не буде) і приходиш до тями і ніяк не можеш повірити. Війна…  Останнім часом про неї говорили все частіше і частіше… Але не вірилось. Не хотілося вірити в те, що у ХХІ столітті вона можлива. Адже ми живемо у цивілізованому світі! Можна і треба домовлятися, знаходити спільну мову, чути і почути одне одного.

Розгублена, телефоную учням, а потім не можу знайти собі місця. Вмикаю телевізор – і новини зовсім не обнадійливі… Навпаки, вони все тривожніші. Не полишає думка, що все це скоро скінчиться, має скінчитися, бо це неправильно, це жахливо. Здається : ось-ось щось вирішиться, домовляться, знайдуть керівництва країн вихід, і цей жах припиниться.

Але час іде, а нічого не змінюється. Ні, неправда. Стає все гірше. Стає очевидним, що це надовго. Страх все частіше охоплює мене : ревіння літаків, десь вдалині чуєш гуркіт ( техніка йде?), волає сигнал повітряної тривоги, і ракети…ракети.. кудись летять, несуть смерть і руйнування. За таких умов ніяк не можеш заспокоїтися. Думки снують і снують у голові. Їх так багато. Що буде? Що робити? Евакуюватися? А в новинах – про обстріли, про захоплення все більше наших земель, труднощі евакуації, знову обстріли, руйнування і смерті тисяч людей…

Щодня у соцмережах дивишся відео про колони окупантів, які проїжджають селами навіть не зупиняючись. Все. Тепер це їх територія. Стає зовсім страшно. Вони все ближче і ближче. Уже розмови про присутність ворога у сусідніх селах. Чутки, чутки… Бо хто знає правду? Канонада все ближче. Куди ховатися? Де укриття? Чи безпечно там?

 Ідуть дні.

Приходить весна. Але до неї вперше за багато років байдуже. Сонечко пригріває все дужче ( природа не може взяти паузу). Знаєш, що треба йти на город ( весна ж, краса навкруги), а сама думаю : чи треба.  Але потім себе заспокоюєш і йдеш: якось воно буде. Бо треба щось робити, треба чимось себе відволікати від поганих думок.

І не можеш не вмикати телевізор. Від новин стає ще гірше. Сподівання на те, що скоро все закінчиться, розвіюється, як ранковий туман.

Чи змінила мене війна? Я навіть не задумувалася над цим питанням… Звісно, що так.  На початку війни я перестала спілкуватися зі своїми подругами, що живуть і росії.  Думала, вони переживають, хоч зателефонують і запитають: «Як ти?» Але нічого… По-іншому я подивилася на своїх двоюрідних сестер, які більше ніж пів року мовчали і не запитали: як ви?  Але все ж відгукнулися…

За цей час я стала дуже сентиментальною. Переживаю за свого брата і племінника, які знаходяться на передовій…Плачу, коли читаю вірші Соломії Українець, які вона присвячує нашим загиблим воїнам, не можу стриматися,коли сповіщають про бомбардування цивільних об’єктів і загибель під завалами дорослих і дітей,  коли бачу пости про допомогу хворим діткам, яким і раніше важко було зібрати гроші на дороговартісне лікування за кордоном, а зараз і поготів; боляче стає, коли бачу скалічених і покинутих тварин… А відео похорону наших захисників  дивитися взагалі не можу.

Але  я вірю в наші ЗСУ. Вірю в нашу перемогу. І так хочеться уже миру, бо розумієш, що мир – це найдорожче, що у нас було, а ми не зберегли.  Вірю в Перемогу, бажаю усім Перемоги.