Юр’ївка деокупована, але росіяни обстрілюють цю місцевість безупинно.

Мені 57 років. Ми з села  Юр’ївка Миколаївської області. У нас тривають обстріли, але ми нікуди не виїжджали. У нас старенькі батьки, ми їх покинути не могли. А діти та онуки виїжджали. Ми були окуповані, але рашистів у нас не було – наше село омивається річкою, і вони боялися заходити. Окупанти були в районному центрі - Снігурівці.

Всі ці події – війна, окупація – були шоком для нас усіх. Ми від нього й зараз не можемо оговтатись. Після визволення наче все трохи стихло, а зараз тут таке коїться...

Ніхто не чекав війни, все сталося зненацька. Не було запасів, роботи не стало. Через дорогу в сусідів був приліт - будинок розбило.

Ми живемо так, що з одного боку - річка, з іншого – пагорби. А ми - в ямі, над нами снаряди літали. Деякі люди записували, скільки було пострілів: палички ставили. Я розмовляла з жінкою - вона через три місяці війни тисячу паличок нарахувала.

Світла, а разом з ним і води, не стало 19 березня. Магазини позакривалися, нічого не працювало. Ми перебирали картоплю, моркву і їли. Топили плити й варили їсти на плитах.

Ми місяці три були в ступорі, поки пристосувалися до життя. Мололи дерть.

У кого були тракторці, ті їздили в Херсон по бензин і солярку, хоч він і був окупований. У кого були свердловини, звідти качали воду, а так – збирали дощову, нею милися та прали.

Ми живемо через будинок від батьків. Матері 73 буде, батькові - 83. Вони сильніші морально, ніж ми. Батько садить картоплю, а над ним стріляють. Нам пощастило, що в нас у селі не було рашистів. У Снігурівку ми намагалися їздити тільки за нагальної потреби. Відразу в Херсон нас не випускали, і люди знайшли дорогу, яка не контролювалася, та їздили скуплятись. Нам діти допомагали з Волині, скидали гроші на картку, а ми в Херсоні знімали завдяки тому, що місто за гривні трималося до останнього.

Близькі були поряд, одне одного підтримували. Люди згуртувалися - так і витримували ми це все. У кого що було – ділились. Спілкувалися, раділи, коли десь щось звільнили. Так і жили. Коли нас визволили, ми плакали від щастя. Це була велика радість.

До визволення Снігурівки я дуже боялася, що не побачу своїх дітей та онуків. Думала, що нас чекає доля Донецька, Луганська та Криму.

У нас не було жодної інформації - я боялася, що нас ніхто ніколи не визволить. Мої діти вже повернулися, але нас зараз обстрілюють, і я боюся, щоб нас знову не окупували. Ми віримо, що переможемо, але цей страх уже, мабуть, не пройде ніколи.

Моя думка не дуже позитивна: я думаю, що війна скінчиться не скоро. Нас звільнили. Бідну Херсонщину навпіл поділили. З людьми спілкуємося – всі чекають. Але я вірю, що майбутнє після перемоги буде щасливим. Ми жили щасливо, але не цінували того, що мали. А тепер, коли пережили таке, кажемо, як нам було добре. Може, чогось і не вистачало, але то було не головне в нашому житті. Це ми зрозуміли тільки зараз.