Сидорова Богдана, 11 клас, Комунальний заклад освіти «Криворізький ліцей «Гранд» Дніпропетровської обласної ради»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кузьміна Олена В’ячеславівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Той жахливий ранок змінив долі мільйонів людей і я, на жаль, потрапила до цього списку, але це моя історія, і кожну хвилину того жаху я буду пам’ятати  як сьогодні. Двадцять четвертого лютого я прокинулась від червоної заграви, яка неприродньо освітила мою маленьку кімнату, що зразу мені видалося дуже дивним. Хоча на годиннику була п’ята ранку, але батьки вже не спали. Вони щось активно обговорювали та метушилися по квартирі, тоді вони вже знали причину яскравого спалаху.

А я ще досі не могла зрозуміти, що ж відбувається? Обережно виглянувши у вікно я заклякла: Каховську ГЕС з усіх сторін оточили російські вертольоти та танки… Тоді все стало на свої місця – почалася справжня війна.

Страх та холод миттєво охопили моє тіло, за ними я відчула панічну атаку.

Питання було тільки одне: що далі?

А далі було усе як у тумані, збір тривожної валізи і терміновий переїзд до бабусі, бо через розташування нашої квартири залишатися в ній було вкрай небезпечно. Людей на вулицях майже не було: хтось вже виїхав, а хтось від страху та нерозуміння ситуації тихенько залишався вдома. Телебачення не давало жодної потрібної інформації та елементарного плану дій, усі лише кричали про початок війни, але згодом це почало дратувати.

Дратувала безвихідь, розгубленість та відчуття того, що наразі нам ніхто не допоможе.

Так і почалось моє виживання, не життя, а саме виживання. Жителі мого міста переставали походити на людей, усі вони з кожним днем скаженіли все більше. Почався справжній апокаліпсис, який супроводжувався дефіцитом продуктів та ліків. За хлібом вишиковувалися величезні черги, за зайву хлібину люди заживо могли кого завгодно забити, навіть не помітивши.

Тепер не було нас, був кожен сам за себе та за свою сім’ю. Причиною цьому стала окупація міста та усієї області. Було відчуття, що ми потрапили у зону відчуження, де немає цивілізації, а по вулицях ходять не люди, а самі примари.

Незважаючи на це, я намагалася опанувати себе, оскільки ситуація загалом була більш-менш спокійною, без обстрілів, лише де-не-де чулися глухі удари від снарядів: ймовірно атакували Херсон.

Коли по вулицях, мов у себе вдома, почали прогулюватися російські військові з бридкою посмішкою на обличчі, стало зовсім лячно.

Страх настільки сильно опанував мною, що будь-який вихід на вулицю давався неймовірно важко, усі думки були лише про те, що, коли я вийду з дому, почнеться масовий обстріл або я зустріну тих потвор, які  одним пострілом зможуть мене вбити лише за те, ким я є, за те, що я українка.

Протягом двох місяців з дому я намагалася не виходити, розважала себе книгами, серіалами, так було легше зрозуміти ті жорстокі реалії, жити в яких я не обирала.

Залишати домівку було нестерпно, серце обливалося кров’ю, а душа ревіла та стогнала від болю, благаючи залишитися, але здоровий глузд був сильнішим, тут не було та не буде майбутнього найближчим часом. Я хочу жити, а не виживати. Нахабство та зверхнє ставлення окупантів розпалювало все більше і більше ненависті до них, до їхніх дій та «руського» народу, який кричав, що несе мир. Деякі знущалися та спеціально намагалися розмовляти українською, а деякі вважали нормальним сісти до нас в машину та наказати підвезти їх до наступного блокпосту.

І це відбувалося у той час, коли наші військові, зустрівши колону з машин, годували дітей солодощами, надавали потрібні послуги після довгої дороги та просто були раді вітати українців, які дивом виїжджають з пекла під назвою «окупація».

Війна зламала мене, знищила мою домівку, моє рідне місто, розкидала мене, моїх рідних та друзів по всьому світові, забрала усе, що я так любила. Вибухи більше не викликають страх або паніку, новини про жахливі наслідки обстрілів стали жахливою буденністю моєї рідної країни…