Месь Роман, 9 клас, Шепетівська гімназія №2

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кучерук Ірина Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

                                                                                              Пам’яти брата Меся Олексія Сергійовича,

                                                                                              українського військового льотчика,

                                                                                              полковника Повітряних сил Збройних сил України

Високі шпилясті гори оповиває ранковий туман. Світає. Легенький вітерець розвіює срібний серпанок, і з нього постає прекрасний край. Це – Україна. Вона ще спить, але незабаром прокинеться від стуку стривожених людських сердець,  сповнених ненависті та болю.

Молодий юнак, стомлений, спраглий, згадує усе: затишне батьківське подвір’я, думки про свою щасливу прийдешню долю, студентські вечірки, і…гуркіт літака, що підносить у незвідану, але таку прекрасну височінь.

Його Батьківщина - невід’ємна часточка того, що навколо: гір, озер, річок, неба, сонця. Усієї первозданної природи, прекрасної та чистої, як у перший день сотворення світу.

Цієї ночі політ був бойовим, не таким, як завжди. У його мерехтливо-осяйну гаму раптово увірвалося щось темне, холодне…Що воно таке?

На рідну землю ступило Створіння. І де воно ступало – все навколо гинуло, набувало чорного забарвлення. Це не була тварина, бо тварини здавна живуть у гармонії з природою. Але і не людина, адже юнак знає людей. Вони люблять одне одного, всміхаються і плачуть, спілкуються і співчувають. Ця істота теж хотіла кращого – для себе. У її поведінці переважали лють, жадібність, потяг до знищення.

І почали руйнуватися найтонші механізми, що підтримували рівновагу у його прекрасному краю. Здавалося, у всього живого не залишилося шансу вижити.

Юнак поглянув туди, звідки прийшов незнайомець, - і жахнувся. Небо було чорним від кіптяви.

Зрозумів: це – діяння істоти, котра, прикриваючись гордим ім’ям людини, нищить усе, що так любить хлопчина. Перетворює його рідну землю на попіл.

На світанку він бачить зруйновані будинки, лікарні, дитячі садочки, школи, розбиті дороги, підірвані мости. У цьому пеклі чує материнський плач і слова батьківського чину : «Україно, свята мати героїв…»

Ця істота обожествила саму себе. Але вона – фальшиве божество. Скоєне нею – злочин у віках.

У вогняній заграві пожеж побачив юнак побратимів, що вишикувалися поряд із ним у голубіні неба й розпочали боротьбу зі страшною істотою: хтось на життя, хтось – на вічний політ.

Всі – на вічну Славу!