Горбунов Андрій, 11 клас
Введенській ліцей
Вчитель, що надихнув на написання есе: Троніна Ірина Станіславівна

Війна. Моя історія

Раніше я, як і більшість українців, ніколи не міг подумати, що в моїй країні може початися війна. Постійно передивляючись новини, я не хотів навіть допускати думки про те, що це може статися з нами. В той час для мене це була дуже «неправдива» інформація і єдиним поясненням того, що всі новини кричали про початок війни, було лише те, що ЗМІ женуться за рейтингами, кількістю переглядів. Але якби ж то було так!

Ранок 24.02.2022, який став переламним у житті кожного українця. Прокинувшись, я не одразу зрозумів, що відбулося. Я, як завжди, лежачи у ліжку, подивився у вікно і зрадів тому, яка була чарівна погода. Цей день обіцяв бути прекрасним і я не хотів втрачати ні хвилини, тому почав обдумувати свої плани на день. Але раптом я почув голос батьків, які чомусь були досі не на роботі. В цей момент у мене з’явилися підозри, що цей день не такий вже звичайний. Як тільки я побачив кількість сповіщень на телефоні, я все зрозумів. Негайно вистрибнувши з ліжка, я побіг до батьків. Вони дуже спокійно та турботливо намагалися мені пояснити, що трапилося, поки я спав. Я слухав, але не міг сказати і слова. В цей час ніби не існувало слів, щоб описати мої почуття. Взявши до рук телефон та прочитавши повідомлення від друзів, я усвідомив, що деяких із них я можливо більше ніколи не побачу.

Але на той момент я ще не до кінця усвідомлював, що буде далі. Коли я закінчив розбирати листи від друзів, я на якусь мить розгубився, бо не знав, що робити далі.

Все ще для мене це був звичайний день і я зовсім не відчув, що моє життя якось змінилось. Я сидів за сніданком з моєю родиною на нашій кухні, в нашому будинку. Єдине, що відрізняло цей день від попереднього, - я не пішов до школи.

Моя родина була дуже спокійною та стриманою, на всі мої запитання вони намагалися дати виважену відповідь та заспокоїти мене, а на моє запитання «Чи будемо кудись їхати?» вони відповіли: «В цьому немає жодної потреби». До речі, тоді ми знаходилися у приватному будинку на околиці міста.

Щойно я заспокоївся, як почув дуже потужний вибух. Було враження , що моє серце запинилося на декілька секунд.Саме в цей момент я усвідомив як змінилося життя. Життя, яке ділиться на “до” та “після”. Життя в постійному страху, що наступний вибух може стати останнім для тебе. Ці звуки неможливо забути, вони закарбовані в пам’яті: звуки вибухів, винищувачів, сирен та техніки.

З часом ми почали звикати, як би дивно та страшно це не звучало, але “ми звикли до війни”. Я нетерпляче чекав на свій День народження четвертого квітня. Це був перший день з початку війни, коли мені дозволили вийти на вулицю.

Все було чудово, поки не почалась найдовша,як на мене, повітряна тривога. Думати про свято під звуки сирен було неможливо, тому цей день став для мене одним з найсумніших.

Тепер вже моя родина адаптувалась під умови війни. Кожен повернувся до своїх справ, але дещо в іншому порядку. Тепер більшість життя проходить онлайн: школа онлайн, робота онлайн, друзі онлайн. Дуже тішить те, що до нас приїжджало багато гостей і це хоч якось допомагало відволіктись від страшних думок.

Я без перебільшення можу сказати, що початок війни – це найгірший спогад у моєму житті. Той день змінив нас усіх, навчив нас цінувати кожен день та бути вдячним за все, що ми маємо, але, на жаль, дуже високою ціною.