Остапенко Софія, 1 курс, Київський фаховий коледж туризму та готельного господарства

Вчитель, що надихнув на написання есе - Юша Наталія Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Що тепер для нас означає слово «війна»? Чи могли ми колись уявити, що такий жорстокий збройний конфлікт можливий у ХХІ столітті? І чи знали, що нам доведеться вчитися жити у таких реаліях? Усе почалося раптово. Пам’ятаю дзвінок бабусі посеред ночі з єдиною фразою: «Почалася війна».

А потім - біганина батьків квартирою, швидкі збори найнеобхідніших речей і голос ведучих теленовин, які кожні п’ять хвилин повторювали: «Путін розпочав повномасштабне вторгнення на територію України».

Ніхто нічого не розумів. Але у всіх був чіткий сигнал - бігти! Тому, не вагаючись, моя сім’я вирішила виїхати з Києва. Ми, як і всі інші, думали, що повернемося через пару днів, але наш виїзд до села у більш безпечне місце затягнувся на пів року.

Той ранок назавжди вкрився пітьмою, куди ледь потрапляло світло. Невеличке село, яке завжди нагадувало про літо, палюче сонце і свіжі ягоди, тепер запам’яталося непривітними сірими хмарами у небі, останнім снігом і постійними розмовами про війну.

Я розуміла, що як раніше більше ніколи не буде. Не вірила в обіцянки, що війна закінчиться через пару тижнів, бо розуміла, що це неможливо, але частинкою душі щиро сподівалася на це.

Чула розмови батьків про вступ до лав ЗСУ і зовсім нічого не відчувала, окрім смутку. Я ніяк не могла збагнути, чому безневинні люди повинні жертвувати своїм життям тільки тому, що комусь забажалося знову загарбати чужу територію задля власної користі й амбіцій?

Найболючіше було чути у новинах про зруйновані міста та скалічені долі.

Сотні повністю чорних від авіабомб будинків, вбиті люди, що лежали нерухомо прямо посеред вулиць понівечених міст, сльози горя та радості, непереборний дух об’єднаного народу– усе це назавжди закарбувалося у пам’яті та щоразу викликало гордість.

Проходили дні, тижні та місяці. Але незмінним залишалося питання: скільки ще це все доведеться терпіти?

Невже нас ніхто не чує і не може допомогти, щоб ми жили спокійним життям? Чому нам знову потрібно боротися за право існування, як раніше?Туга за домом із кожним днем ставала все сильнішою. Хотілося повернутися у рідну домівку, знову прокидатися п’ять днів на тиждень до школи, йти знайомими стежкам та лягати спати, нічого не боючись.

Було невимовне бажання, як у дитинстві, прихилитися до мами і розридатися, щоб заховатися від усього жаху, який оточував нас.

Але усвідомлення того, що, на відміну від багатьох, я зараз маю прихисток і теплу постіль, а немоторошне і холодне сховище, можу слухати новини, а не звуки вибухів, тому, стиснувши зуби, намагалася залишатися сильною і допомагала, як могла: робила з друзями плакати «Слава Україні!», в’язала теплі килимки для військових та донатила.

Урешті-решт, після піврічного перебування у селі ми повернулися у Київ. Проте місто стало геть іншим.

Воно більше не було таким галасливим та щасливим, як раніше. Величний Київ, який завжди запрошував гостей із різних міст і країн, щоб ті насолодилися його гостинністю і  красою, тепер сумно спостерігав за тим, що відбувається навкруги та надавав прихисток усім, хто цього потребував.

Центр столиці нагадував не про радощі і сміх, а став місцем болю та пам’яті за полеглими захисниками України.

Повномасштабне вторгнення не закінчилось ні через тиждень, ні через рік і, на превеликий жаль, досі триває. Сотні тисяч військових щодня захищають та віддають своє життя за те, щоб ми прокидалися щоранку і мали змогу жити.

Війна триває не тисячу днів. Вона розпочалася ще тоді, коли я ходила у дитячий садок. Свої найщасливіші юнацькі роки уявляла зовсім не так.

Тепер я вмію розрізняти різні типи ракет, знаю, що треба робити, коли лунає сигнал повітряної тривоги. Усвідомлення цього завдає щоразу неймовірного болю та суму, але вірю, що Україна зможе подолати всі негаразди, відбудує всі міста та села; люди повернуться у свої домівки; і наша Батьківщина знову розквітне, як прекрасний соняшник, і потягнеться до сонця.