14 липня [2014 року] ми почали всі тікати з Красногорівки. Спочатку Мар’їнку почали [обстрілювати], а потім нас... Сиділи по підвалах, тікали з Красногорівки куди очі дивилися. На той момент діти маленькі були. Молодшій було чотири роки.

Ми молилися Богу, щоб залишитися живими, більше ні про що. Щоб наші будинки не порозбивали, тому що залишимося голі й босі.

У 2014 році ми виїжджали буквально місяців на два, потім сиділи, як і останнім часом вдома, у підвалах. Уже нікуди ми не їздили. Зараз не так бахає.

[Ми] орендуємо житло. Господарі виїхали жити у Донецьк, а я вже восьмий рік тут живу, просто комуналку плачу за будинок. [Зараз] стало жити важче, тому що роботи в Красногорівці немає. Знову почали пострілювати... Знову така ж історія починається, як у 14-му році. Газу досі немає, вода залишилася тільки технічна. [Мрію] про нормальне життя, про достаток, щоб була робота. Усе, більше нічого не потрібно.